5

Діна хотіла уточнити, чому він у цьому певен. Але за будинком пролунав характерний звук машини, що гальмувала дуже голосно. Можливо, додому повернулися господарі будинку, у двір якого дівчата потрапили. І вони не будуть раді бачити несподіваних гостей.

Тому переглянувшись, подруги швидко полізли через паркан, сподіваючись, що встигнуть покинути цей район швидше, ніж господарі будинку помітять підсунутий та забруднений стіл.

– А вам, начебто, вже й не треба було лізти, – хлопчисько встав навшпиньки, продовжуючи щось роздивитися за спинами подруг. – Начебто, це їхня машина приїхала.

– Щоб дізналися, що ми таку дурість зробили? – запротестувала Діна. – Покажи, краще, де вихід. Ми ж не хочемо собі зайвих проблем.

– Дивні ви, – скривився хлопчик, але повів Діну з Еммою через двір до свого будинку.

Разом вони швидко опинилися на вулиці, після чого хлопчик попрощався з ними та побіг назад.

Розуміючи, що йти в бік будинку, в якому вони випадково опинилися, небезпечно, подруги швидко розвернулися праворуч і пішли швидким кроком уздовж акуратних будинків вузенькою стежкою.

Діна йшла мовчки, шукаючи табличку з назвою вулиці, і намагаючись зрозуміти, де вони опинилися. Подібного району вона не пам'ятала у своєму місті. Втім, як і такого способу переміщення. Добре, хоч, на них куртки були. Адже на вулиці було нітрохи не тепліше, ніж удома.

– Еммо, а телефон з тобою? – звернулася вона до подруги, коли вони суттєво віддалилися від місця їх появи.

– Звичайно, – Емма потяглася до кишень і витягла звідти мобільник. – Батареї, щоправда, мало. Але, сподіваюся, нам вистачить.

– Дзвони додому! – перебила її Діна.

– І що я скажу батькам?

– Яка різниця? Головне, щоб нас звідси забрали.

Емма Аноденко невдоволено подивилася на подругу. Мабуть, їй не хотілося вислуховувати зараз нотації від родичів. Діна розуміла її. Але нічого вдіяти не могла. Її телефон, як і раніше, лежав у кімнаті. І зателефонувати додому було неможливо.

Вона потягла подругу до великого дерева, густо-покритого жовтим листям, і вказала на лавочку, розташовану за його товстим стволом.

Емма кивнула, сіла у вказаному місці та розблокувала телефон, щоб зателефонувати додому. Вона явно нервувала. І тому не одразу знайшла потрібний контакт.

Не бажаючи її відволікати, Діна відійшла вбік і почала розглядати дерево, листя якого їй було не знайоме. Начебто воно було схоже на липу, але листки були надто широкими, що збивало з пантелику.

– Діно, у мене не виходить, – підійшла подруга і простягла мобільник. – Таке відчуття, що тут немає покриття. Телефон показує, що сигнал відсутній. І не намагається навіть набрати номер.

– Може, в тебе гроші скінчилися? – Діна взяла телефон у свої руки та почала шукати геолокацію, сподіваючись зрозуміти, де вони знаходяться.

Але це не дало результатів. Здавалося, що телефон був повністю відрізаний від мережі. Діна навіть перезавантажила його, але це не врятувало ситуацію. І дзвонити з нього не виходило.

– Здається, тепер у тебе це просто фотоапарат з альбомом, – вона повернула господині її мобільник і невдоволено на нього зиркнула. – Не розумію, навіть якщо ми якимось дивом опинилися в іншій країні, хіба він не повинен намагатися приєднатися до існуючих мереж? І, взагалі, де ми знаходимося, якщо зрушили помітно на захід, а мова тут така сама, як у нас.

– А я про це не подумала, – Емма повернулася на лаву. -– Справді, нічого не зрозуміло. Може, це якийсь розіграш?

– Ми не зірки світового масштабу, щоби для нас такі шоу замовляли, – скривилася Діна. – Тут явно щось інше сталося. Але що?

– Дощ, – пирхнула Емма.

– Який?

Діна підійшла до лави і зрозуміла, що від дрібного дощу її приховувала крона дерева. Яка навряд чи врятує їх, якщо дощ стане сильнішим. Вона почала активно крутити головою на всі боки, намагаючись знайти більш надійне укриття. Але нічого не побачила, окрім невеликого готелю.

– Давай під козирком перечекаємо дощ, – запропонувала вона і побігла до вхідних дверей, на яких висіла табличка, що запрошувала всередину.

– Незручно якось, – Емма стала поруч і зазирнула у вікна. – А там вечеряють. Їм тепло та ситно. А ми голодні замерзаємо тут. Ще невідомо, скільки часу йтиме дощ.

– І що ти пропонуєш? – скривилася Діна.

– Нічого. Просто перебувати тут не подобається. Стоїмо, як жебраки.

– А в нас є інші варіанти? Поліції здатися? Хочеш до наявних проблем, ще й вартових закону потурбувати?

Емма насупилася, але нічого не відповіла.

А дощ ставав лише сильнішим. На вулиці вже стало темно, ввімкнулися вуличні ліхтарі. І дівчата стояли біля входу в готель, не уявляючи, що робити далі.

Діна згадала їхню останню розмову з мамою. Зараз ті проблеми, які могли бути після батьківських зборів, здавалися такими нікчемними та невинними, що їй захотілося відмотати час і нікуди не тікати. Ну, вислухала б мамині нотації, отримала б купу роботи по дому, телефон відібрали б. І все. Була б вона зараз у теплому ліжку і скаржилася б на несправедливість долі.

Так ні, вона незрозуміло де. Ще й Емму в це втягнула. І тепер не уявляла, що їм робити далі.

– Милі дівчатка, що ж ви на вулиці мерзнете, – відчинилися двері, і до них вийшов чоловік, який, судячи з костюма, працював у цьому готелі. – Чекаєте на когось?

– Ні, просто чекаємо, коли дощ закінчиться, – зізналася Емма і зніяковіло глянула на незнайомця.

– Навіщо чекати на вулиці в таку погоду, – він відчинив двері і запросив їх жестом усередину. – Поїсте в нас, відпочинете в номері, а коли дощ скінчиться, підете додому.

– Ні, дякую, нам і тут добре, – замотала головою Емма.

– Дякую за пропозицію! – вигукнула Діна і, потягнувши подругу, увійшла до готелю.