Будні відьмаків. Вероніка. Оповідання друге.

– Як я сьогодні вдало заляг!.. Лежу, витягнувся на всю свою немаленьку довжину і аж муркочу від задоволення. Прямо скажу, рідко мені так вдається. Спина останім часом як сказилася – і так болить, і сяк прострілює, просто сил немає. Потягнув, певно, коли минулого разу була заварушка. І що? Я скаржусь? Ні. Хоча міг би. Бо ж все буквально в цьому домі на мені тримається – за всім придивись, все передбач, всюди потрібно сунути свого носа, проконтролювати. Так, часом, на якусь мить пожалію себе, побурчу щось тихенько в куточку, нарікаючи на доленьку свою гірку... І рраз, знову – лицар без страху і докору, надійне плече Вероніки, її захист і опора, бо хто ж захистить, збереже, наставить на путь істинний (ну, про істинний путь трохи перегнув) ніжну, прекрасну дівчину, як не я, красунчик? Отож-бо – ніхто.

О, знову когось несе з самого рання. Ні, я звичайно, можу зрозуміти кожну людину, повірте – кожнісіньку, хіба крім тих, хто отак-о рано встає, і вже преться з візитами. Та прокинься, попий чаю з якою булочкою, подивись телевізор, години так до одинадцятої, і тоді ходи собі, де хочеш, але де ж там... Так, це жінка, одна, дуже молода. Ну, почався деньок з жінки, точно тепер все наперекосяк піде... Хоча є ще надія, що пройде мимо...

Сквиииць – сквииииць, таки точно до нас. Хвіртка попередила – вона на таке і зачарована, щоб Вероніка зарані могла знати про гостей, ну, а я їх нюхом чую, ще коли вони на нашу вулицю завертають, бо я є хто? Я є кіт. Навіть суперкіт, бо не простий, а спеціяльний відьомський. Ну, такий, що живе у відьми, щоб там люди заходили і – ооооооо, а я такий - спину вигинаю, очима блим-блим, а вони в мене зелені, шалені – уух, і клієнт вже готовий до співпраці, проймається страхом і повагою. Може, кому і реклама – двигун торгівлі, а для нас з Веронікою – повага і страх, а реклами в нас і так забагато, позичати можемо, так ніхто не бере.

Стук в двері, такий дрібненький, тихенький, але настирливий, видно, що людина для себе все вирішила і назад не поверне. Я собі лежу, відчиняти – це справа Вероніки, така в нас з нею умова: вона зустрічає, розмовляє, чаклує, проводжає, ну, а основну справу роблю я – створюю підходящу атмосферу. Мене це влаштовує, звичайно, міг би собі менш складну працю підшукати – там мишей ловити, чи що, але я вже звик до своєї відьмочки, до того ж, вона без мене пропаде, непутьова. Ми ж відповідаємо за тих, кого приручили.

Вероніка веде прийом клієнтів в моїй кімнаті, ну, де я мешкаю. Я їй дозволяю, все розумію – не на кухню ж їх тягнути, а кімната така зручна, одразу з сіней можна повернути до неї, не входячи в дім, ще й вихід другий через город на сусідню вулицю є. Чомусь люди, що до нас приходять, не люблять зустрічатися між собою. Ну, якщо тільки між нами, то це не єдині їх дивацтва.

О, заводить нашу першу клієнтку на сьогодні. Що вам сказати? Зайшла молода дівчинина, з голови шарфик стягує, видно, що лице на вулиці прикривала. Ну, я спину вигинати не став – дуже вже зручненько вмостився на м’якенькому светрі, що відьма кинула на диван. Люблю такі подарунки долі, буду лежати на ньому, поки не відбере. Так от, вставати я не став, але палаючим незмигним поглядом провів, до цього ж щось вчасно в животі забурчало – вийшов такий собі віддалений рик голодного лева. Дівчинина підстрибнула з ляку, але впертості не втратила, і через секунду забула про мене, втупившись у Вероніку з надією. Всі вони дивляться з надією... Бояться, ненавидять себе за те, що прийшли, ненавидять і відьму, з її даром всім на спокусу, але надія – то до останнього.

О, пропустив початок, хоча що там пропускати? Стандартний варіант, хлопця їй причаруй, бо на неї не дивиться, а якраз дивиться на її найкращу подругу, я так розумію вже колишню найкращу подругу, і «чо (далі лесика клієнтки збережена) одним ффсьо, а другим нічо, а я не пальцем дєлана, теж заслужила на щастя, і свого не віддам».

Я багато міг би розказати, що у людини своє, а що ні, та мені платять не за філософські розмови. В ті пару секунд мовчанки, яка настала після останніх скарг обділеної долею нещасної жертви, я, розкривши свою не найменшу серед котів пащу, з насолодою, з підвиванням, що переходило від тривожних низів до загрозливих верхів, позіхнув. Дівчинина обернулась, ніби я в неї вистрелив, хоча всі коти природжені пацифісти – я ніколи не бачив ні одного кота зі зброєю, навіть з холодною, І поки вона оберталась до мене й назад, загубивши контроль над свідомістю, я дав можливість Вероніці заглянути у далеко не найрозумнішу в світі голову, захопити там нитку її долі і прив’язати до карт, на яких відьма уже тримала ліву руку.

– Ну що я тобі можу сказати, мила – він не твій, – валить просто з мосту моя хазяйка, розкидаючи карти перед фотографією хлопця. Не любить вона тих хитромудрих словесних викрутасів, якими користуються різні шарлатани,

– Якби ваші долі хоч на мить пересікалися в майбутньому, я б пішла на гріх, приворожила б, а так – ні.

– Нє, ну чо Ви не хочете, Вам шо, бабок мало? Я добавлю, не волнуйтесь, – дівчинина починає потроху підвищувати голос, – її помилка.

– Ти знаєш, що таке приворот на людину, що тебе не любить? – Вероніка просто сам спокій. – В кожної людини є канал, через який вона отримує життєву силу, а я візьму той його канал вирву в природи і приєднаю до тебе, і ти будеш мусити черпати ту силу для двох. Він перетвориться на енергетичного вампіра, буде тебе ненавидіти, а піти не зможе, почне пити, тратити розум, а ти не витримаєш навантаження, будеш старіти в два рази швидше і хворіти, але забезпечити Вам обом достатньо енергії для життя не вийде. Потім він закінчить життя самогубством, а ти залишишся старою, хворою, нікому не потрібною бабою. Такий сценарій твого єдиного і неповторного життя – влаштовує?