– Не боїшся, що одного разу нарвешся на того, хто виявиться сильнішим і зуміє поставити тебе в позу тієї ж Інки чи Петрушкіної? – поцікавилася я.
– Та ні... – Анька безтурботно труснула головою, – Я тримаю марку, до того ж, навколо мене завжди багато друзів і дурнів, які мені у рота заглядають ...
– Якщо пішла така відвертість, то скажи, з чого ти взяла, що я розмовляю з деревами? – запитала я, допиваючи колу.
Запитала байдуже, ніби між іншим, хоча насправді моє серце затремтіло і забилося, та так, що я на мить злякалася, аби Анька не почула цей зрадливий стукіт.
Але Сома нічого не запідозрила.
– А, ти про це! – смикнула вона плечима, – Ну це скоріше прикол був, знаєш... Ти ж часто балакаєш сама з собою. А я якось побачила, вірніше почула… ти в посадці теревеніла поруч із деревом, і видок у тебе був ще той…
– Який видок?
– Ну я не знаю… наче дерево тобі відповідало. Мов, між вами йде захоплена бесіда. Збоку це дуже дивно виглядало. Послухай поради, позбавляйся цієї звички. Вона не зовсім нормальна! От мені й захотілося познущатися.
Усього! А я цілу теорію змови вигадала! Ярика звинуватила у зраді. А, порозкинь трохи мізками, сама могла б здогадатися.
Але це ще один знак! Я надто безтурботна, а треба бути обережнішою.
Погано, якщо оточуючі почнуть думати, що я зовсім з глузду з’їхала. Це мені раніше було байдуже, а тепер – ні. Тепер я несу відповідальність не тільки за себе, а й за Ярика, якого втягла у свій інший світ – безперечно, цікавий, але небезпечний і непередбачуваний, у якому я й сама, по суті – новачок.
– Так, дитячі звички важко знищити, – відповіла я байдуже, – А пам'ятаєш, ти теж уявляла, що ельфи перетворюються на метеликів і ловила їх, намагаючись відшукати ельфійського принца.
– Чого тільки в дитинстві не вигадаєш! – вигукнула Анька, і голос її на мить потеплішав. – Усі ми виросли на казках…
– Та ось вони, тут! – сказав з порога Ярик.
А ми так захопилися спогадами, що не почули, як відчинилися двері у комірку.
– Ви тут що, зібралися бої без правил влаштувати? – підозріло поцікавився Ярик.
– Радій, Тарновський! – заспівала Анька, – Ми з Майєю переговорили ґрунтовно, вирішили, що ділити нам більше нічого і помирилися! Бажаєте коли?
Ярик втупив на мене запитальний погляд.
– Ну, начебто помирилися… – підтвердила я.
– Ого! – свиснув Данило, розглядаючи гітари, що проступали у напівтемряві, і ударну установку. – Та у вас тут цілий ансамбль можна організувати!
–Ти граєш? – жваво поцікавилася Анька.
– Я любитель… три акорди знаю…
– Гурт розпався нещодавно, – сказала Анька, – тепер все це лежить і припадає пилом.
– А вчитель музики від цього страшенно дратується, – додала я.
– Точно!
І тут у комірчину увірвалася Тамара Михайлівна.
– Що це тут за збори в темряві? А це що таке?
– Це кола! Кола! – квапливо сказала Анька, тикаючи їй під ніс пляшку. – А ми нічого такого не робимо. У нас розмова секретна.
– Зараз не час для секретних розмов, мої дорогі, скоро оголосять білий танець… – схвильовано сказала Тамара і суворо подивилася на Аньку, цілком справедливо вирішивши, що вона і є заводила всього цього непорядку: – Ганно, я дозволила тобі привести на танці свого хлопця не для того, щоб ви по комірчинах обтиралися.
Але зіграти строгу наглядачку їй не вдалося. Ми розсміялися, і Тамара засміялася разом із нами.
– Ну все, миттю в зал! – все ще сміючись, вона почала підштовхувати нас до виходу, – Діна Віталіївна помітить і буде вам в останню годину не веселощі, а мораль!
Перемир'я з Анькою стала для мене черговою солодкою плюшкою. Чи не забагато їх уже на мене просипалося? Аж надто легко і швидко, ніби по помаху чарівної палички, зникали майже всі неприємності, що тривали роками ?
І мати від мене нібито відчипилась, і Ярик тепер мій хлопець, і Анька, що клялася влаштувати мені нестерпне життя, перша пішла на примирення, хай навіть заради власного шкурного інтересу, і Данька – друг, яких пошукати, а на додачу – ще й у іншому світі побувала.
Втім, ні. Все це дісталося мені не просто так. Я втратила чи не найдорожче – мою берізку, яка багато років була поряд, була центром мого світу…
– Дивись, – сказав Ярик, – сніг пішов!
За вікном ковзала золотисто-біла в блиску вуличних ліхтарів, невагома завіса, і від цього все темне, похмуре, що належало світові дощу, посвітліло і заіскрилось чарівними відблисками.
– Мені сумно, – сказала я, – давай вийдемо на вулицю.
– А білий танець?
–Ти хочеш?
– Не дуже, якщо чесно. Ми й так уже багато танцювали... А я не фанат танців.
– Правда? Я думала – тобі подобається, тому й танцювала, збиваючи ноги… я теж – не дуже…
#772 в Любовні романи
#177 в Любовне фентезі
#65 в Молодіжна проза
#13 в Підліткова проза
інший світ, перша любов і таємниці, дівчина з магічними здібностями
Відредаговано: 01.06.2024