*******

Камера в руках Соломії сама навелася ближче, і золотий пил ледь ворухнувся. На секунду склався в маленьке коло з дванадцятьма променями, а потім розсипався.

Дівчинка подивилася прямо в об’єктив.

- Передайте хлопчику, що я не загубила, - сказала вона.

У Соломії пересохло в роті.

- Якому хлопчику?

- З дзвоном.

- Ти знаєш його ім’я?

Дитина задумалася.

- Назар.

Павло дуже повільно опустив камеру звуку.

- Це вже не парейдолія, - сказав він.

- Мовчи.

- Я просто…

- Мовчи, бо я зараз сама почну кричати.

Дівчинку понесли до швидкої. Золотий пил зник із її долоні, але на відео залишився.

Соломія ввечері переглядала кадр дванадцять разів. Потім ще тричі. А в кінці скопіювала його на окремий диск і назвала папку: НЕ ПОЯСНЕНО. НЕ ВИДАЛЯТИ.

Павло побачив назву і нічого не сказав. Це була найкраща дружба, на яку вона могла розраховувати.

Валіус знайшов її у Києві. Або вона знайшла його. Соломія потім так і не змогла вирішити. Він написав коротко: Треба поговорити про кадри і про тих, кого ми бачили тоді. Вона довго дивилася на повідомлення, а потім відповіла: Я не працюю з конспірологами. Він відповів: Я теж, і саме тому пишу тобі. Соломія ненавиділа, коли люди відповідали непогано.

Зустрілися в маленькій кав’ярні біля Золотих воріт, яка працювала попри сирени, перебої зі світлом і загальне відчуття, що столиця живе всередині довгого видиху.

Валіус прийшов без запізнення, і це вже було підозріло. Він виглядав гірше, ніж на старих фотографіях, які Соломія знайшла в мережі: худіший і блідніший. Очі темні, втомлені, але дивно ясні. Люди з такими очима або бачили правду, або давно не спали. І часто це одне й те саме.

На столі, перед ним, лежала стара книга в потрісканій шкіряній обкладинці. Соломія сіла навпроти.

- Якщо ти зараз скажеш «обрана», я виллю на тебе каву.

- Я збирався сказати «дякую, що прийшла».

- Це безпечніше.

- Дякую, що прийшла.

- Я прийшла, бо ти написав про кадри. Звідки ти про них знаєш?

- Ти надіслала мені фото з Гостомеля.

- Одне фото.

- Потім камера почала бачити більше.

Соломія повільно поклала на стіл диктофон.

- Я записую.

- Добре.

- Ти згоден?

- Так.

- І розумієш, що будь-яку маячню я збережу в архіві під твоїм ім’ям?

- Розумію.

- Чудово, починай.

Валіус подивився на книгу, але не відкрив її.

- 19 лютого 2014 року над Майданом відкрилася Брама.

Соломія взяла каву.

- Я попереджала.

- Це не метафора.

- Саме за це й хочеться вилити.

- Ти бачила її на старих кадрах.

Соломія не відповіла.

Він продовжив:

- Тієї ночі було дванадцять людей. Не всі на одному боці, не всі знайомі, і не всі розуміли, що відбувається. Але кожен зробив вибір, який змінив лінію.

- Лінію чого?

- Майбутнього.

- Господи.

- Він теж був присутній, але зараз не про це.

Вона зупинила чашку на півдорозі до рота.

- Це був жарт?

- Слабкий.

- Не жартуй, у тебе погано виходить.

- Я давно не тренувався, ще з часів Атлантиди.

Соломія поставила чашку.

- Послухай мене уважно, Олександре.

- Валіусе.

- Ні, Олександре. Поки я не побачу паспорт із «Валіусом», ти Олександр. Я документалістка, і моя робота — факти. Не пророцтва, не брами, не старі книги, не архангели в диму, а факти.

- Саме тому ти потрібна.

- Мені не подобається це слово.

- Я знаю.

- Ніхто нікому не «потрібен» у ваших містичних конструкціях, бо так людей перетворюють на інструменти.

- Мар’яна сказала майже те саме.

Соломія примружилася.

- Ти говорив із Мар’яною?

- Не так, як зараз із тобою.

- Це не відповідь.

- Знаю.

- Дратуєш.

- Теж знаю.