РОЗДІЛ 8: Камера Соломії

Буча. Ірпінь. Харків. Звільнені міста

Соломія не вірила очам, і саме тому носила камеру. Очі людини втомлюються, відводять погляд, захищають мозок, домальовуючи або стираючи те, що неможливо витримати. Ще очі іноді брешуть, із милосердя.

Камера була жорстокіша. Вона не відверталася, не забувала і не намагалася врятувати власника від правди. Вона просто брала світло і залишала його на картці пам’яті таким, яким воно впало на обличчя, стіну, дорогу, руку, калюжу, ікону без скла чи дитячу іграшку біля спаленого паркану. Соломія довіряла не собі, а кадру. Але після Бучі навіть камера почала здаватися їй живою істотою, яка бачить занадто багато.

Тоді вона стояла на вулиці, де тиша була страшнішою за вибухи. Після звільнення міста тиша не поверталася одразу до нормального стану. Вона ще довго лежала на землі важкою тканиною, просоченою димом, страхом і тим, про що люди говорили пошепки, ніби високий голос міг образити мертвих.

Будинки дивилися чорними вікнами, паркани були розвалені, на асфальті лишилися сліди гусениць, на воротах — написи, у дворах валялися звичайні речі: дитячий велосипед, банка з квашеними огірками, розкидані дрова, мокрі капці біля порога, старе крісло, винесене надвір. Після злочину ці звичайні речі стали свідками.

Соломія знімала їх обережно, і не красиво. Вона ненавиділа красиві кадри з місць убивств, бо краса там завжди здається крадіжкою. Вона знімала так, щоб потім ніхто не сказав: «Цього не було». Крупно — отвори від куль; загально — вулицю; деталь — дитяча рукавичка в багнюці; обличчя — тільки з дозволу; імена — точно, дати — двічі; координати — обов’язково. Її робота була не плакати, а зробити так, щоб світ не зміг потім зручно моргнути.

- Соломіє, тут ще одна родина готова говорити, - сказав оператор звуку Павло, хоча звуку в них тепер часто було менше, ніж мовчання.

Вона кивнула.

- Зачекай п’ять хвилин.

- Ти не виспалась?

- Це питання?

- Ні, це претензія.

- Запиши її офіційно і поклади в папку «Після перемоги».

Павло зітхнув.

- У тебе там уже три томи.

- Значить, буде архів.

Він хотів відповісти, але передумав. Після Бучі люди часто передумували говорити, бо слова здавалися або зайвими, або замалими.

Соломія підняла камеру до ока і навела на зруйнований будинок. Він вигорів майже повністю, тільки всередині стояв чорний остов сходів. Віконні рами скрутилися від температури, а на другому поверсі стіна обвалилася так, що в повітрі завис шматок дитячої кімнати: блакитні шпалери з хмаринками, половина полиці, плюшевий ведмідь без однієї лапи.

Зсередини ще тягнувся легкий дим, і Соломія натиснула запис. Дим піднімався повільно, і на одну секунду в ньому проступив величезний, не людський профіль. Лоб, схилений у скорботі, закриті очі, щось схоже на крила за спиною. Не ангел із листівки, і не солодкий образ із дитячої Біблії. Цей архангел був старий, страшний і мовчазний. Соломія опустила камеру. Дим був просто димом.

- Павле.

- Що?

- Ти бачив?

- Що саме?

Вона знову піднесла камеру, перемотала на кілька секунд назад, просто на маленькому екрані: дим, стіна, ведмідь, і профіль архангела, на одну секунду.

Павло нахилився ближче.

- Це… парейдолія.

- Дякую, професоре.

- Мозок шукає обличчя там, де їх немає.

- А камера теж має мозок?

- Ні, але ми маємо.

Соломія дивилася на кадр. Профіль архангела був надто чіткий, щоб бути випадковістю, і надто неможливий, щоб бути доказом.

Вона вимкнула перегляд.

- Збережи копію.

- Соломіє…

- Дві копії.

- Ти ж сама ненавидиш містичне лайно.

- Ненавиджу.

- І?

Вона подивилася на будинок.

- Саме тому збережи дві.

В Ірпені вода пам’ятала небо, і Соломія завжди це помічала. Калюжі в місті, після боїв, були дивними. Вони лежали серед уламків, біля спалених машин, під зламаними деревами, біля розбитих під’їздів, і вперто відображали світло, хмари, шматки дахів, обличчя людей, які нахилялися над ними. Наче сама земля казала: я бачила все, але все одно тримаю небо.

Вона знімала зруйнований міст. Люди переходили тимчасовими настилами, несли сумки, дітей, котів у переносках, пакети з ліками, життя в найменших доступних формах. Хтось допомагав старим, хтось лаявся, хтось плакав, а хтось мовчав так, що було чути його втому.

На краю дороги стояла жінка і тримала в руці дитячу шапку. Не плакала, а просто тримала. Соломія не знімала її обличчя, а зняла руку, шапку, бруд під ногами. А потім камера сама, ніби випадково, опустилася нижче. У калюжі, біля розбитого бордюру, відбивалося небо, але не ірпінське. Соломія це зрозуміла не одразу.