*******

- Командире, відходимо? - запитав Сашко.

Кирило повернувся в себе.

- Відхід, дим, назад по маршруту два.

- Є.

«Ковчег» відповзав із позиції важко, сердито, але слухняно. Наче велика жива істота, яка щойно винесла своїх із-під зубів смерті і тепер чекала, що їй хоча б подякують мастилом.

Після бою Денис блював за посадкою. Не від страху, казав він, а від м’ятних льодяників. Ніхто не сперечався.

Сашко перевіряв ходову і повторював:

- Вліво, значить. Знак йому сказав вліво. А я механік, я просто крутю важелі. Ні, все нормально, бо танк у нас тепер із пророчим інтерфейсом.

Степан сидів на броні і дивився на внутрішню панель, де знак, випалений раніше, став чіткішим.

- Це не просто Брама, - сказав він.

Кирило підняв голову.

- А що?

- Не знаю.

- Степане.

- Що?

- Я дуже прошу: не починай.

- Я не починаю, а продовжую.

Денис повернувся, блідий, злий і без льодяника.

- Я намалював.

Він показав блокнот. Його руки ще трохи тремтіли, але малюнок був точний: коло, внутрішній трикутник, хвиля, дванадцять променів, ламані лінії.

Кирило взяв блокнот, довго дивився, а потім сказав:

- Нікому.

Сашко розвів руками.

- Командире, ми вже на стадії, коли «нікому» звучить оптимістично. У нас танк бачить Атлантиду.

Всі замовкли, а Кирило повільно підняв очі.

- Що ти сказав?

Сашко спантеличено кліпнув.

- Що танк бачить Атлантиду.

- Звідки ти взяв це слово?

- Не знаю, само вилізло. А що?

Степан перехрестився.

Денис сів на броню.

- Мені теж воно прийшло.

- Коли?

- Коли приціл показав знак.

Кирило закрив блокнот. Вітер пройшов посадкою, і на мить йому здалося, що між зламаними деревами стоять люди. Не сучасні. Високі, у довгих срібних плащах, із бронзовими нагрудниками, з обличчями, яких не торкнувся час, бо час їх давно втратив. Вони дивилися на танк не як на машину, а як на нащадка.

Потім вітер змінився, і фігури зникли.

- Командире? - тихо спитав Денис.

- Що?

- Ти теж бачив?

Кирило повернув йому блокнот.

- Я бачив, що нам треба обслуговувати машину.

- Це відмазка.

- Це командирська відповідь.

- Погана.

- Зате робоча.

Але коли всі розійшлися по своїх справах, Кирило ще довго дивився на знак усередині танка. І вперше подумав, що, можливо, «Ковчег» назвали не жартома. Можливо, деякі імена приходять раніше за розуміння.

Лада приїхала на їх позиції через тиждень, і не прямо на передову, звісно. Волонтерський бус зупинився в тиловій точці, куди підвозили теплі речі, павербанки, медикаменти, дитячі малюнки, домашні сухарі, каву, шкарпетки і все те, що в цивільному житті здається дрібницями, а на війні стає доказом, що країна не забула, що ти існуєш.

Кирило спершу навіть не думав іти до волонтерів, бо йому треба було займатися ремонтом. Але Степан повернувся з коробкою і сказав:

- Там тебе жінка питає.

- Мене?

- Ну, вона сказала: командир екіпажу «Рисі».

- Чого?

- Не знаю, але в неї такий погляд, що я би пішов.

Кирило пішов. Лада сиділа біля буса у візку, закутана в темну куртку, з волоссям, яке вітер вибивав з-під шапки світлими пасмами. Вона виглядала втомленою, але не зламаною. Поруч стояв хлопчик років восьми, з дуже серйозними очима і синім рюкзаком. Назар. Кирило не знав, звідки знає його ім’я. Просто знав, як і слово «Атлантида».

Хлопчик дивився не на людей, а на танк за спиною Кирила. Хоча «Ковчег» стояв далі, частково за укриттям, Назар бачив його так, ніби між ними не було ні машин, ні людей, ні землі.

- Ви Кирило? - запитала Лада.

- Так.

- Командир «Рисі»?

— Так.

- Мене звати Лада.

- Волонтерка?

Вона посміхнулася.

- Сьогодні так.

- А в інші дні?

- Мама.

Відповідь була настільки точною, що Кирило кивнув. Назар підійшов ближче.

- Ваш танк не любить, коли його називають танком.