*******

Кирило зістрибнув на землю. Невисокий, міцний, обличчя в сажі, очі світлі і дуже уважні. На шоломі подряпини, на рукаві — засохла багнюка, на губах — посмішка людини, яка щойно посварилася зі смертю і вважає, що перемогла за рахунок нахабства.

- Де тут філософ із поганим характером? - запитав він.

Омега сидів біля стінки окопу і чистив гвинтівку.

- Залежить, хто питає.

- Той, чию дупу ти сьогодні зробив менш пробитою.

- Тоді тут.

Кирило простягнув руку, Омега потис. Рука в Кирила була міцна, гаряча, з подряпаними кісточками.

- Дякую, - сказав Кирило.

Без зайвого жарту, і Омега кивнув.

- Твоя машина добре працює.

- Вона любить компліменти. Передам.

Малий, який сидів поруч, із перев’язаною ногою, втрутився:

- Він трьох зняв біля ПТРК, і ще групу потім.

- Малий, - тихо сказав Омега.

- Що? Це правда.

Кирило присів навпочіпки.

- Я бачив третього, красиво.

- У війні мало красивого.

- Я про роботу.

- Робота має бути точною, а не красивою.

- Точно, філософ.

Кілька секунд вони мовчали. Десь далеко працювала артилерія. Ніч над Бахмутом ніколи не була тихою, а тільки іноді робила вигляд.

Кирило дістав із кишені зім’ятий пакетик кави.

- Є трофей. Розчинна, огидна, але тепла, якщо знайдемо воду і Бога.

- Бога не обіцяю, - сказав Малий. - Вода є.

- Вже прогрес.

Вони пили каву з пластикових кришок. Кава була справді огидна, і саме тому майже прекрасна.

Кирило роздивлявся Омегу так, ніби намагався згадати.

- Ми раніше не зустрічались?

Омега не любив такі питання. У війни була погана звичка зводити людей не там, де вони готові.

- Можливо.

- Ти був на Донбасі раніше?

- Був.

- А до того?

Омега підняв очі. Кирило тримав у руках кришку з кавою і дивився не на нього, а на його праву руку. На старий шрам між великим і вказівним пальцем.

- Майдан? - тихо спитав Кирило.

Омега не відповів, а Кирило повільно сказав:

- Я був там 20 лютого, на Інститутській. Не довго. Мене тоді витягли, бо уламок зайшов у ногу. Але я пам’ятаю… був один постріл поруч із хлопцем, з дерев’яним щитом. А на щиті щось біле, коло чи сонце.

Омега відчув, як холод піднімається від землі в груди.

- Ти знав його?

- Олексу? Так. Не близько, але бачив. Він потім казав, що снайпер промахнувся. А я тоді подумав: ні, він не промахнувся.

Малий дуже тихо поставив кришку на землю. Кирило дивився на Омегу. Без злості, але уважно.

- Це був ти?

Омега міг збрехати, бо фронт повний стільки недоговореного. Люди носять у собі такі речі, що якби все викласти на стіл, то не лишилося б місця для карт, набоїв і кави.

Він міг сказати: не знаю, було багато снайперів, не пам’ятаю. Але є брехня, яка рятує, і є брехня, яка просто залишає тебе тим самим.

Омега поставив свою кришку з кавою на землю.

- Так.

Кирило видихнув.

- Я мав наказ, - сказав Омега.

- Знаю.

- Я не вистрілив у нього.

- Знаю.

- Але в інших стріляли.

- Знаю.

Це «знаю» було гірше за звинувачення, бо не давало сховатися.

Омега дивився в землю.

- Я не прошу пробачення.

Кирило довго мовчав, а потім сказав:

- Правильно, не треба в мене просити.

Омега кивнув.

- Я щодня дивлюся в той приціл.

- І що бачиш?

- Хлопця, який змусив мене зрозуміти, що наказ не знімає з людини обличчя.

Кирило повільно провів рукою по брудному лобі.

- Олекса живий.

Омега підняв голову.

- Що?

- Він живий, під Києвом працював. Гостомель, здається, потім ще десь. Впертий, як цвях у старій дошці.

Світ на мить змінив форму, хоча не став легшим. Просто десь усередині Омеги місце, яке роками було затиснуте, раптом отримало повітря.

- Він знає? - запитав він.

- Про тебе? Не думаю.