*******

Сокіл посміхнувся. Вона щось кричала йому, але він не чув. Але по губах прочитав: Ідіот. Це було майже освідчення. Вони мали лише кілька хвилин, і він передав їй пакунок з ліками, флешку, сказав про Олександра, почув її злість, побачив її очі, в яких горіло більше світла, ніж у всьому нічному небі над заводом.

Потім вибух ударив ближче, і пролунала команда на зліт. Ноші всередині, вантаж віддано, час закінчився.

Мар’яна сказала:

- Живи.

І Сокіл, який не вірив у прості обіцянки, раптом зрозумів: це не прохання, а наказ. А накази Мар’яни мали дивну властивість виконуватися, навіть якщо проти них була статистика.

- Слухаюсь, санінструкторко, - сказав він, і згодом підняв машину в небо.

Зворотний шлях був гірший. Так завжди буває, бо дорога туди має мету, а дорога назад має втрати.

У вантажному відсіку лежали поранені. Дехто був при тямі, а дехто ні. Один тихо стогнав крізь зуби, інший весь час питав, чи вони вже над своїми, а третій мовчав так, що це мовчання було страшнішим за крик.

Медик у відсіку працював, наскільки дозволяв політ.

Сокіл чув уривки:

- Тиск падає.

- Тримай.

- Не спи.

- Дихай.

Небо попереду було чорне, птахи повернулися. Тепер вони летіли ближче, наче зрозуміли, що гелікоптер везе не просто людей, а свідків, яких темрява вже записала собі. І це було особистою образою для неї. Віддай, шепотіли птахи, вони наші, їхні імена вже внизу. Один ударив у лобове скло, але не тілом, а тінню. Сокіл, на мить, побачив перед собою людське обличчя без очей. Рот відкрився ширше, ніж мав би. Звідти тхнуло сирою землею, старими підвалами і газетами, в яких брехню друкували як закон.

- Сокіл! - крикнув Монах.

Машину хитнуло.

- Тримаю!

- Що сталося?

- Птах.

- Який ще птах?

- Дуже поганий.

- Збожеволіти можна.

- Нема часу, заплануй на потім, після посадки.

Попереду знову спалахнула загроза. Маневр, ще один, потім третій. Гелікоптер летів так низько, що Сокіл майже відчував землю під собою. В голові стукало тільки одне: Тримай курс. А птахи билися о невидимі стіни, довкола машини. І тоді, у вантажному відсіку, хтось почав співати. Спершу тихо, хрипко, і майже без голосу. Потім другий підхопив, третій. Пісня була стара, не урочиста і не маршова. Така, яку співають не для сцени, а щоб не впасти всередину себе.

Сокіл не одразу впізнав слова. Потім згадав, що її співали на Майдані. Не завжди правильно і в ноти, але так, що навіть холод відступав.

Птахи здригнулися, їхні людські обличчя скривилися.

- Чуєш? - запитав Монах.

- Чую.

- Це наші?

- Так.

- Гарно співають.

- Жахливо.

- Зате голосно.

Сокіл посміхнувся. Пісня ставала міцнішою. Вона не перекривала шум двигуна, не глушила тривогу, не скасовувала ракети. Але вона робила інше: повертала простір людям. І птахи вже більше не могли заповнити ніч своїм шепотом, бо в ночі з’явився людський голос, і ццього вистачило.

Згодом вони пройшли найнебезпечнішу ділянку, потім ще одну, потім зв’язок ожив знайомими позивними і в темряві з’явилися перші ознаки своїх.

Сокіл не дозволив собі полегшено видихнути, доки шасі не торкнулися землі. І тільки тоді руки почали тремтіти. Тихо, і як завжди, запізно.

Після посадки все стало надто яскравим: ліхтарі, люди, команди, ноші, медики. Хтось плеснув його по плечу, а хтось сказав:

- Добре спрацювали.

Сокіл виліз із кабіни і на секунду сперся рукою на холодний борт машини. Метал був теплий від польоту, і живий.

Монах став поруч.

- Ти реально бачив птахів?

Сокіл довго мовчав.

- Так.

- Із людськими обличчями?

Андрій повернув голову.

- Ти теж?

Монах потер очі.

- Один раз, коли ті співати почали. Я подумав, що це від втоми.

- Можливо, від втоми.

- А можливо, ні.

Вони обоє подивилися на небо. Воно було порожнім, звичайним та холодним. Таким, у якому, як стверджує здоровий глузд, не літають чорні птахи з людськими обличчями.

- Я нікому не розкажу, - промовив Монах.

- Я теж.

- Чудово, значить ми офіційно просто втомлені.

- Офіційно ми завжди просто втомлені.

Монах пішов до медиків, а Сокіл залишився біля машини. В кишені завібрував телефон. Зв’язок був слабкий, повідомлення прийшло з затримкою, без фото і довгих слів. Лише один рядок, від Мар’яни: «Ти небо нам приніс, навіть якщо на три хвилини».