РОЗДІЛ 5: Політ крізь чорне море

Маршрут до Маріуполя. Нічні польоти

В небі страх поводиться інакше, чим на землі, де він має вагу, сідає на плечі, стискає груди, робить ноги ватяними, змушує руки шукати стіну, двері, людину, Бога, будь-що, за що можна вхопитися. А в небі страх не тисне, він шепоче, - тонко, лагідно і майже турботливо: поверни назад, це неможливо, тебе не дочекаються, ти не долетиш.

Андрій «Сокіл» знав цей голос страху дуже добре. Він приходив перед кожним вильотом на Маріуполь, і не тільки… і не відразу. Спершу були накази, підготовка, перевірки, маршрути, пальне, вантаж, зв’язок, мовчазні погляди екіпажу, короткі жарти механіків, які ніхто не називав прощаннями, хоча всі розуміли, чим вони можуть стати. Страх приходив пізніше, коли гелікоптер вже відривався від землі, коли ніч приймала машину у своє чорне черево, і коли внизу зникали вогні своїх. А попереду лишався тільки маршрут, який на карті виглядав лінією, а в реальності був вузькою стежкою через пекло.

Сокіл знав статистику, скільки машин не повернулося. Знав, скільки екіпажів зникло в чорному небі, залишивши після себе тільки радіомовчання, уламки, координати та імена, які потім вимовляли тихіше. Він знав, що кожен політ може бути останнім. І саме тому, перед кожним вильотом, перевіряв ремені двічі, прилади тричі, а серце — жодного разу. Серце не можна перевіряти перед польотом, - воно або з тобою, або ні.

- Сокіл, готовність? - озвався у навушниках голос другого пілота, якого всі називали Монахом.

Не тому, що він був дуже набожний. А тому, що перед кожним вильотом мовчав так довго, ніби особисто домовлявся з вічністю про коридор.

- Готовий, - відповів Андрій.

- Вантаж?

- Є.

- Настрій?

- Чудовий, летимо на курорт, де все включено: ракети, ППО, ніч і можливість передумати, яку ми героїчно ігноруємо.

Монах хмикнув.

- Стабільність — ознака майстерності.

- Ні, стабільність — це коли люди перестають ставити дурні запитання перед дурними рішеннями.

- Ми ж добровільно?

- Ось тому рішення й дурне.

У вантажному відсіку хтось коротко засміявся. Сміх перед таким польотом звучав дивно, - не весело і не легко. Але він завжди був як застібання бронежилета: рух, без якого не можна йти далі.

Земля під ними віддалилася, і темрява стала повною. Ніч, над окупованою територією, не була просто ніччю, а чужою водою.

Сокіл щоразу думав про море. Не про Азовське — справжнє, солоне, синє, з чайками і сонцем. А про чорне море без берегів, у якому гелікоптер не летить, а пливе над лісами, полями, дорогами, селами, де в темряві ховалися люди. Над колонами техніки, позиціями, чужими радарами, які нюхали небо, наче звірі. І якщо ти помилишся, то море розкриє пащу і проковтне.

- Висота, - тихо сказав Монах.

- Бачу.

Вони йшли низько. Так низько, що земля, здавалося, дихала просто в днище. Дерева здавалися внизу чорними стінами, річки блищали мертвим металом, а дороги були шрамами.

Сокіл тримав курс. Він не мав права думати про Мар’яну, і тому, звісно, думав саме про неї. Про її руки, завжди швидші за слова. Про її голос, яким вона могла поставити на місце генерала, пораненого, пілота, смерть, і, ймовірно, самого Господа, якби той занадто повільно відповідав на молитви. Про те, як вона колись, на Майдані, вдарила його по руці, коли він намагався допомогти не там, де треба.

- Не роби вигляд, що розумієш медицину, - сказала вона тоді. - Просто тримай ліхтарик.

- Я можу більше.

- Саме тому й небезпечно. Просто тримай ліхтарик.

Він тримав. І в ту ніч вперше зрозумів: є люди, поруч із якими навіть хаос стає організованим.

Мар’яна була такою. Вона не перемагала смерть, а примушувала її чекати в черзі.

- Лівіше, - сказав Монах.

Сокіл відреагував одразу. В небі не можна сперечатися з добрим другим пілотом, бо він частина твоєї нервової системи, занесена в інше крісло.

Вони пройшли над темною лісосмугою. Попереду далеко спалахнуло: раз, другий, третій...

- Бачу роботу, - сказав Монах.

- Тримайся нижче.

- Нижче вже кроти почнуть скаржитися.

- Скажеш їм, що ми транзитом.

У навушниках хтось прошепотів молитву. Сокіл не знав, хто саме, і тому не озирнувся. Кожен мав право говорити з ким хоче, перед польотом через чорне море.

Він сам часто говорив з тими, хто вже не відповідав. З хлопцями з Майдану, які йшли під кулі з фанерними щитами; з тим хлопцем, який мріяв про кав’ярню; з незнайомим старим, що приніс чай і сказав: «Ніч не вічна». З усіма, хто тоді на площі довів: людина іноді може бути слабшою за кулю, але сильнішою за страх. І коли страх підступав до горла, Сокіл згадував саме це. Не гасла, промови чи сцени, які любили показувати в річницю. Він згадував фанеру: тонку, обгорілу, майже смішну проти зброї, і руки, які її тримали. І якщо, тоді, вони могли йти вперед, то і тепер він міг тримати курс. Це була проста арифметика, - жорстока, але проста.