*******

Мар’яна стояла, притискаючи до грудей пакунок з ліками і флешку в кулаці. Потім її покликали, і вона знову побігла вниз, бо живі чекали.

Під землею флешка виглядала смішно. Маленька чорна річ серед бинтів, крові, металевого пилу і криків. Мар’яна поклала її в кишеню, і на кілька годин забула. Не тому, що неважливо, а тому що все важливе мусило стояти в черзі за кровотечею.

Вона розкрила пакунок з ліками. Там були турнікети, антибіотики, знеболювальні, бинти. Кілька ампул, від яких у неї мало не навернулися сльози.

- Це що, свято? - запитав Даня, той самий молодий боєць, вже блідий, але живий.

- Так, - сказала Мар’яна. - День народження здорового глузду.

- А торт буде?

- Буде. З сухарів і мрії.

- Я згоден.

Вона працювала ще довго, дуже довго. Так довго, що тіло перестало питати, чи можна впасти. Просто працювало, як машина, яку забули вимкнути.

Флешку вона згадала, коли в одному з бункерних приміщень знайшли старий ноутбук. Він був побитий, з тріщиною на екрані, працював тільки від павербанка, який тримався на чесному слові і прокльонах. Хтось використовував його для карт, хтось — для списків, хтось намагався через нього ловити повідомлення, якщо зв’язок дозволяв хоч щось.

- Мені на хвилину, - сказала Мар’яна.

- Там батареї на десять, - відповів боєць біля ноутбука.

- Значить, на хвилину точно вистачить.

Вона вставила флешку, і екран блимнув. Порожньо, жодної папки чи файлу.

- Ну прекрасно, - пробурмотіла вона. - Сокіл, я тебе точно вб’ю.

Вона вже хотіла витягнути флешку, коли екран потемнів. Не вимкнувся, а саме потемнів. На чорному тлі повільно проступив знак: Коло, дванадцять променів, Брама.

Мар’яна відчула, як у кімнаті стало тихо. Хоча люди поруч говорили, десь кричав поранений,  шуміла вентиляція, війна нагорі продовжувала бити по заводу. Але для неї все зникло, лишився тільки знак.

Той самий, що вона бачила на Майдані. Той самий, який Олекса надіслав із Гостомеля, і який з’явився їй у сні про Банкову.

Під знаком почали проступати літери. Не українські, і не латиниця. Не з жодної мови, які вона знала. І все одно вона прочитала: «Третій ключ не відчиняє, він не дає зачинити».

Мар’яна торкнулася екрана. На пальці лишилася сажа, хоча екран був чистий. Раптом знак здригнувся, і вона побачила не кімнату, а величезні двері, біля яких вона стояла. Брама була такою високою, що її верх губився в зорях. Вона складалася не з металу і не з каменю, а з людських голосів. Кожен голос був ниткою, кожна нитка — чиїмось життям. У деяких ниток були імена, а в деяких — тільки останній подих. Деякі світилися яскраво, а деякі ледь тліли. І темрява намагалася їх всі обірвати.

Мар’яна побачила безліч рук, - чорних та тонких, як коріння. Вони тягнулися до ниток, хапали їх, стискали, намагалися вирвати з полотна Брами. І вона зрозуміла, що це забуття, а не смерть. Що було гіршим, бо смерть забирає тіло, а забуття забирає значення. І тоді все, заради чого людина жила, стає зручним пилом під ногами переможця.

- Ні, - сказала Мар’яна.

В її руках раптом опинився бинт, звичайний білий бинт. Вона схопила першу обірвану нитку і перев’язала. Потім другу, третю... Вона працювала швидко, люто, як під землею. Затискала, зв’язувала, тримала, не дозволяла розпастися.

- Не смій, - говорила вона темряві. - Не смій, не смій, не смій…

Темрява зашипіла, із-за Брами почувся голос чоловіка:

- Мар’яно.

Вона не обернулася.

- Якщо це ти, Олександре, я зараз дуже зайнята.

- Я знаю.

- Ти завжди з’являєшся, коли я зайнята?

- Переважно тоді, коли світ тріщить.

- Передай світові, хай почекає в черзі.

На мить їй здалося, що він посміхнувся.

- Ти маєш записувати далі, - сказав голос.

- Я й так записую.

- Імена.

- Я знаю.

- Не всі зрозуміють.

- Мені начхати.

- Саме тому тобі й довірили третій знак.

Вона нарешті обернулася. Чоловік стояв по той бік Брами. Той самий, із її сну. Тільки тепер за його плечима була не кімната на Банковій, а нічний Київ, гостомельський дим і хлопчик з чорним каменем на долоні.

- Ти хто? - запитала вона.

- Людина, яка надто довго вдавала, що вона тільки людина.

- О, чудово. Ненавиджу такі відповіді.

- Я Олександр.

- Це я вже чула.

 - А ще Валіус.

- Це звучить як діагноз, або назва дорогого парфуму.

Він засміявся, і від цього сміху Брама на мить стала теплішою.

- Ти не боїшся мене? - запитав він.