РОЗДІЛ 4: Санінструкторка Азовсталі

Маріуполь. Азовсталь. Весна 2022 року

Під землею не було весни. Вона залишилася нагорі — в мертвих деревах, чорних дворах, розбитих вікнах Маріуполя, в морі, яке ще шуміло, ніби не розуміло, що місто поруч з ним перетворили на рану.

Під землею був інший час. Там не було березня, квітня, ранку, вечора, понеділка чи неділі. Там час міряли не календарем, а перев’язками. Скільки залишилося турнікетів і ампул знеболювального, скільки людей ще дихають і скільки можна не спати, перш ніж руки почнуть робити помилки.

Мар’яна давно перестала рахувати дні, вона рахувала пульс.

- Тримайся, - сказала вона хлопцеві на ношах. - Дивись на мене, не заплющуй очі.

Хлопець був ще зовсім молодий. На обличчі — пил, кров і дитяча розгубленість. Такі хлопці ще мали б сперечатися з викладачами, запізнюватися на пари, писати дурні повідомлення дівчатам, сваритися з батьками через довге волосся чи татуювання. А він лежав під землею Азовсталі, стискав зуби і намагався не кричати, поки Мар’яна затягувала бинт.

- Як тебе звати? - запитала вона.

- Даня.

- Даня, слухай мене уважно. Ти не маєш права втрачати свідомість без мого дозволу. Зрозумів?

Він спробував посміхнутися.

- А якщо дуже хочеться?

- Терпи, бо в нас тут із дисципліною суворо.

Поруч хтось засміявся. Сміх у підземеллях Азовсталі був короткий, хрипкий і майже непристойний. Але Мар’яна любила його більше за будь-яку музику. Доки люди сміялися, темрява ще не перемогла.

Вона зробила ін’єкцію, перевірила пов’язку, кивнула іншому медику.

- Наступного.

Їй підвели чоловіка з розсіченим обличчям, потім бійця з уламком у плечі, потім дівчину, яку контузило так, що вона не чула власного голосу і повторювала одне й те саме:

- Я не глуха? Скажіть, я не глуха?

- Не глуха, - щоразу відповідала Мар’яна, нахиляючись до неї. - Просто світ тимчасово вирішив помовчати.

Дівчина дивилася на її губи і кивала. А над ними здригнулася стеля. Десь, угорі, знову били. Спершу глухо, потім ближче. Потім так, що з бетонних стін посипався пил, а лампочка над столом хитнулася й згасла.

Кілька секунд всі були в темряві, але не в тій, що буває вночі. Нічна темрява має небо, зорі і шанс на світанок. Ця темрява була бетонною. Вона не приходила, вона тиснула.

- Світло! - крикнув хтось.

За мить включили ліхтарі, і кілька променів розрізали повітря, повне пилу. Люди знову почали рухатися. Хтось кашляв, матюкався чи молився. А хтось мовчки тримав руку пораненого, бо більше нічого не міг зробити.

Мар’яна підняла з підлоги шматок картону. На ньому вже був її запис — короткий, нерівний, зроблений маркером, який давно мав би засохнути, але чомусь тримався: «Сьогодні живі, і це більше, ніж темрява хотіла». Вона дописала нижче: «Якщо хтось це знайде — знайте, що ми були не символами. Ми були людьми». Потім подумала, закреслила «були», і написала: «є». Бо поки хтось дихає, минулий час — це зрада.

Мар’яна писала на всьому, що знаходила: на коробках від медикаментів, на обкладинках старих журналів, на внутрішніх сторонах упаковок, на уламках картону, на бинтових коробках, на власній руці, коли більше не було куди писати.

Вона писала не щоденник, бо той передбачає майбутнє, в якому його перечитають. Мар’яна писала докази. Бо боялася, що якщо всі замовкнуть, то темрява оголосить себе переможницею. А темрява дуже не любила документи, і їй треба було залишити свідчення. Хоч кілька слів чи імен, хоч подряпину на стіні, яка потім скаже: тут були живі.

Перші дні, на Азовсталі, вона ще намагалася згадувати Майдан уривками, бо не можна було дозволити пам’яті займати надто багато місця. Всередині людини місце теж обмежене, і якщо впустити туди все минуле, то для теперішнього не лишиться кисню.

Але Майдан приходив сам. Він приходив з запахом диму, коли над заводом щось палало; в криках поранених, які кликали матерів; у волонтерах, які під обстрілами тягли воду, їжу, ліки, як тоді, на Майдані, носили чай і бутерброди; в хлопцях, які жартували перед тим, як іти туди, звідки могли не повернутися; в жінках, які мали право зламатися, але чомусь ставали ще міцнішими; в дзвонах, яких тут не могло бути чути.

Мар’яна вперше почула дзвін на третю ніч, під землею. Вона саме сиділа на ящику з перев’язувальними матеріалами, притулившись спиною до холодної стіни. В руці — недоїдений сухар, а перед очима чиїсь берці. Вона заснула на кілька секунд, і опинилася на Майдані.

Сніг летів горизонтально, шини горіли чорним вогнем, а люди рухалися, наче тіні в полум’ї. Вона була молодша, майже дівчинка, з аптечкою через плече і руками, які ще не знали, скільки крові зможуть втримати.

- Мар’яно!

Хтось покликав її, і вона обернулася. На Банковій світилися вікна офісу, і це було неправильно. У сні все мало бути на Майдані, в диму, на барикаді, біля поранених. Але її погляд тягнуло до одного вікна, за яким сидів чоловік і писав. Він був худий, темноволосий, із втомленим обличчям. Перед ним лежали аркуші. Він писав швидко, ніби боявся не встигнути.