*******

- Сергію, - сказала Оксана вже іншим голосом. - Ти бачиш?

- Бачу.

- Тут точно не було повороту?

- Не було.

Але поворот з’явився. Вузька ґрунтова дорога відходила від траси в ліс. Її майже занесло снігом, але на ній були сліди. Не автомобільні, а наче хтось, дуже давно, ходив там босоніж і сліди не зникли.

- Не подобається мені це, - сказав Сергій.

- Мені теж, - відповіла Лада.

Назар уперше, за весь день, схопив її за руку з такою силою, що вона здригнулася.

- Мамо, будь ласка.

У його голосі не було примхи, а тільки страх. Але не за себе.

- Якщо ми не зупинимось, він піде далі сам, - прошепотів він. -  А йому вже дуже важко ходити.

Лада заплющила очі. Вона все життя боролася за право самій вирішувати, куди їй рухатися. А тепер мала довірити напрямок восьмирічній дитині, яка бачила те, чого не бачили дорослі.

- Сергію, звертай.

- Ладо…

- Звертай.

Мінівен повільно з’їхав із траси. Колеса зашурхотіли по мерзлій землі, присипаній снігом. Ліс одразу зімкнувся довкола них, і гілки почали дряпати боки машини. Фари вихоплювали стовбури, кущі, старі камені при дорозі. Здавалося, вони заїжджають не в ліс, а в пам’ять, яку хтось намагався поховати і не зміг.

Храм стояв на невеликій галявині. Вірніше, те, що колись було храмом. Стіни напівзруйновані, без даху, а вікна порожні, наче очі. Над входом висів дерев’яний хрест, почорнілий від часу, але не впав. Крізь проламану стіну було видно, що всередині, крізь підлогу, проросли тонкі дерева, і сніг лежав на кам’яних плитах, на старому вівтарі, на уламках ікон, які давно втратили обличчя.

- Цього немає на карті, - прошепотіла Оксана.

- Багато чого, справжнього, немає на карті, - сказав Назар.

Лада подивилася на нього.

- Ти звідки такі слова береш?

- Не знаю, вони самі приходять.

Сергій вимкнув двигун. Тиша впала на них так різко, що всі почули власне дихання. Десь далеко, дуже далеко, йшла війна. Але тут вона звучала, ніби крізь товщу води.

Лада не хотіла виходити. Не через страх, а через передчуття. Воно було схоже на дотик холодної руки, до потилиці.

Сергій дістав візок, допоміг їй пересісти. Оксана залишилася з близнюками і котом у машині, хоча кіт явно мав намір особисто перевірити храм на предмет ворожих сутностей.

Назар йшов попереду. Його маленькі черевики залишали на снігу сліди. І поряд з ними, Лада це раптом помітила, проступали інші. Більші та босі.

Вона моргнула — сліди зникли.

- Назаре, не відходь.

- Я тут.

Вони під’їхали візком до входу. Поріг був високий, кам’яний, незручний. Сергій хотів допомогти, але Назар раптом обернувся.

- Далі тільки ми.

- Малий, ти серйозно? - Сергій нервово озирнувся. — Тут ліс, війна. Які тільки ви?

- Він боїться чоловіків зі зброєю, - сказав Назар.

- Хто?

З храму долинув кашель. Сухий, старечий, але живий. Сергій відступив на крок і автоматично потягнувся до кишені, де в нього лежав ніж.

- Не треба, - сказала Лада.

Вона сама не знала, кому це сказала: Сергію, Назарові чи тому, хто кашляв у храмі.

Син поклав руку на ручку її візка.

- Я допоможу.

- Ти мене не піднімеш.

- Не треба піднімати.

Він торкнувся кам’яного порогу, і на мить, під його пальцями, проступило золоте коло з дванадцятьма променями. Камінь тихо тріснув, і просто опустився нижче, ніби хтось невидимий згадав, що пороги існують не для того, щоб не пускати.

Лада в’їхала всередину. В храмі пахло снігом, воском і давнім димом. Посеред зали, біля вівтаря без ікон, сидів старий. Він був такий худий, що здавався складеним із кісток, тканини і тіні. На ньому був довгий темний плащ, потертий на ліктях. Волосся спадало на плечі білими пасмами. Борода була такою ж білою, але очі — ні. Очі в нього були чорні. Не темні, а саме чорні, як нічне небо без зірок.

На колінах старий тримав дерев’яну скриньку.

- Довго, - сказав він. - Дуже довго ти йшов, Назаре.

Лада відчула, як у ній піднімається гнів. Материнський гнів — найстрашніша сила в світі.

- Хто ви такий?

Старий подивився на неї.

- Ти була на площі в ніч вогню.

- Багато хто був.

- Ти несла дитину під серцем і думала, що не маєш права боятися, бо страх почує малий.

Лада стиснула підлокітники візка.

- Хто ви?

- Той, хто тоді стояв поруч і не зміг допомогти.