*******

В дворі стояли машини. Люди говорили всі одночасно, завантажували сумки, переноски з котами, пляшки води, дітей, які ще не прокинулися до кінця і не розуміли, чому їх загорнули в ковдри поверх піжам.

На лавці, біля під’їзду, сиділа стара пані Ганна і тримала в руках ікону.

- Ви з нами? - запитала Лада.

- Ні, дитинко.

- Але ж…

- Я вже раз тікала, - сказала пані Ганна. – Дитинкою, в сорок першому, і більше не хочу. Тут мій чоловік похований. Тут мій син, вазони, які хтось має поливати, поки ви переможете.

Лада не знала, що відповісти.

Пані Ганна перехрестила Назара.

- А ти слухай маму.

Назар подивився на неї уважно.

- Ви не боїтеся?

- Боюся, - сказала Ганна. - Але я стара, і мій страх вже старий, йому лінь бігати.

Назар несподівано посміхнувся, а потім нахилився й прошепотів їй щось на вухо.

Пані Ганна зблідла.

- Що ти сказав? - тихо перепитала вона.

- Він вас дочекається, - відповів Назар. - Той, хто в сірому пальті, біля кущів бузку.

Стара жінка притиснула ікону до грудей так сильно, ніби та могла тріснути.

- Мій батько був у сірому пальті, коли йшов на фронт, - прошепотіла вона.

Лада відчула, як усередині все стислося.

- Назаре, сідай у машину.

Він послухався. Але не тому, що злякався, а тому що вже сказав те, що мав.

Місто випускало їх повільно, бо Київ не був готовий віддавати своїх людей. Він тримав їх заторами, блокпостами, сиренами, розбитими маршрутками, повідомленнями в телефонах, у яких кожна хвилина приносила нове «увага», «не виходьте», «ракета», «вибух», «колона», «диверсанти».

Автомобіль, в якому їхали Лада і Назар, належав Оксаниному братові. Старий темно-синій мінівен, у якому пахло бензином, дитячими кріслами і страхом. Попереду сидів водій Сергій, поруч — Оксана з телефоном і картою. Позаду Лада, Назар, двоє близнюків у пуховиках і рудий кіт у переносці, який час від часу ображено нявчав, ніби війна була особистою неповагою до його режиму.

- Через Житомирську не пускають, - сказала Оксана. - Може, в об’їзд?

- Всі їдуть в об’їзд, - відповів Сергій. - Тому там буде те саме.

- І що робити?

- Їхати.

Це стало головним словом дня: «Їхати». Повільно, ривками, через блокпости та села. По дорогах, де на узбіччях стояли покинуті машини, і зустрічаючи погляди людей у сусідніх автівках.

Лада дивилася у вікно й намагалася запам’ятати Київ таким, яким він був у ту мить. Не величним, не святковим та туристичним. А сірим, напруженим, живим. Київ стояв, як людина, яка вночі почула, що до її дому ламаються, і взяла до рук все, що знайшла.

Назар малював пальцем на запітнілому склі. Спершу крила, а потім піраміди.

- Чому піраміди? - запитала одна з близнючок.

- Бо під Києвом є старі камені, - відповів Назар.

- Печери?

- Старші.

- Старші за динозаврів?

Назар задумався.

- Ні, динозаври не молилися.

Близнючка образилася, бо не зрозуміла відповідь.

Лада мовчала. Вона знала ці малюнки. Останні місяці Назар малював під Києвом не метро і не печери, а трикутні споруди з чорними входами. Над ними — ті самі дванадцять променів.

- Назарчику, - тихо запитала вона, - ти звідки це знаєш?

- Я не знаю, - відповів він, не відриваючи пальця від скла. - Я пам’ятаю.

- Але ти там не був.

- Був.

- Коли?

Він приклав долоню до грудей.

- Коли я ще не був Назаром.

Сергій, у дзеркалі заднього виду, подивився на Ладу. Вона зробила вигляд, що не помітила. Діти іноді говорять дивне. Але Назар говорив не дивне. Він говорив так, ніби хтось, дуже старий, позичав його голос, а потім одразу повертав, залишаючи хлопчика втомленим і тихим.

Під вечір вони нарешті вибралися з найбільшого затору. Київ залишився позаду, але не відпустив, бо його сирени ще довго жили в голові. Навіть коли навколо почалися поля, лісосмуги, темні силуети сіл і холодне небо, Ладі здавалося, що місто дихає їй у спину.

Вона не знала, чи втекла, чи її просто відправили далі з якимось завданням, якого вона не розуміла.

Назар дрімав, притулившись чолом до вікна. У руках він тримав малюнок чоловіка з книгою.

На одному з блокпостів їх зупинили. Чоловіки в формі світили ліхтариками, перевіряли документи, заглядали в багажник. Один із них, молодий, з червоними від недосипу очима, нахилився до задніх дверей.

- Куди їдете?

- На захід, - відповіла Лада. - До родичів знайомих, але поки не знаємо точно.