Йому конче потрібна наречена. Терміново. На вчора. Ні — ще пів року тому з’явилась така потреба.
Саме тоді він збрехав власнику Центру «Сімейне здоров’я», що збирається одружитися. Вже й гарну дівчину приглядів. Хіба ж це складно? От-от, ще зовсім трішки, і закружляє свою кохану у шлюбному танці.
Він пригадав, як це роблять морські коники, довго й нудно обвиваючись хвостами, і скривився. У більшості молодят при пишному святі у присутності десятків чи сотень гостей це виходить ненабагато краще.
Літачок, виготовлений з аркуша зі списком потенційних наречених та запущений впевненою рукою, прорізав повітря кабінету й несподівано вилетів у відчинене вікно. Та й біс із ним! Рано чи пізно він однаково опиниться у смітнику, де йому і місце.
От навіщо у наш час одружуватися? Хімчистки та пральні працюють. Ресторанів — до кольору, до вибору. Безліч жінок готові скласти компанію без усіляких зобов’язань. Провели приємно час і розбіглися по барлогах.
Ні, одружуватися — не для нього. А от побалакати про це, переконати власника Центру, що до важливого кроку рукою сягнути, можна.
Зрештою, іншого виходу він не мав. Довелося вигадати собі наречену і защораз під час розмови телефоном чи скайпом обіцяти передати їй вітання. А от переконати, що вона ненавидить фотографуватися, і тому спільних світлин в природі не існує, виявилося складніше. Однак він впорався. Сказав, що образ коханої носить в серці.
Нічого поганого в цьому він не бачив, бо доволі невинна брехня жодним чином не позначалася на якості його роботи. А без очікуваних Оскаром слів він не отримав би посаду головного лікаря сучасного Центру та продовжував би працювати за мізерну зарплатню під тиском керівництва у міській лікарні. Попри чималі досягнення, підвищувати його там ніхто не збирався, а на посаду завідувача відділення призначили ще молодшого за нього сина директора м’ясокомбінату.
Так, наречену він вигадав, зате вже пів року звітується лише перед власником «Сімейного здоров’я». Справжній бос. Саме так назвав його Оскар, коли відкривав новітню установу, і відтоді продовжують кликати всі працівники Центру. Вус вже до цього звик. Невже доведеться відвикати?
Та це не найгірше. Взагалі дурниця. Хай звуть, як хочуть.
Але де ж йому знайти наречену? Фіктивну і терміново. Хто ж на таке погодиться?
Оскар Гайм його не зрозуміє. Власник клініки мешкає далеко — у своєму Гамбургу. Навідувався сюди лише двічі — коли обирав місце та під час відкриття клініки. Задля чого вирішив приїхати з візитом, до того ж вже на наступному тижні, невідомо. Хоч би попередив, чи що? Тобто не за три-чотири дні поставив перед фактом, а хоча б за місяць сказав.
От чого йому не сидиться вдома, у великому будинку — широкому фамільному колі, яке він так сильно цінує? До речі, це коло за останній рік побільшало на двійню завдяки його третій дружині. Проте старий ловелас й далі продовжував теревенити про необхідність та особливу цінність шлюбу та сімейні цінності.
Буймир Остапович Вус, майже тридцяти п’яти років від народження, заледве стримував роздратування, коли в кабінет зазирнула начальниця відділу кадрів з різнобарвними теками. Вусу, як його величали близькі приятелі, хоча вусів він зроду не носив, стало недобре, коли він уявив, скільки особистих справ доведеться переглянути. Вус доручив би цю справу Ларисі Андріївні, що у цю мить підозріливо п’ялилася на нього скрізь товсті лінзи. Але як пояснити майже пенсіонерці, що потрібно провести терміновий, але ретельний і дуже ризикований кастинг на роль його нареченої? Адже претендентку ще потрібно вмовити лише підіграти своєму босові, а не націлитися на справжній шлюб.
Вус зсунув брови.
— Дякую, Ларисо Андріївно. Так багато… — Лише почати й скінчити. А доведеться. — Треба було зателефонувати, я б сам прибіг, або когось з хлопців прислав за теками.
— Ну що ви! Мені зовсім неважко, — сіпнула носом кадровикиня, вочевидь намагаючись таким чином поправити окуляри, що повільно сповзали по носі. На відміну від вуличної спеки, в приміщеннях було прохолодно, але Лариса Андріївна, мабуть, поспішала. А ще ці теки…
— Покладіть оце усе на… — Вус оглянув кімнату, — … диван. На столі замало місця. — Жіночка кивнула й похитнулася. Ще впаде ненароком. Йому ж потім самому, не дай боже, лонгети накладати, а пізніше ще й реабілітаційні заходи організовувати. Та й травма на робочому місті — штука для закладу неприємна. — Зачекайте, я допоможу.
Вус поспішив з-за столу й буквально вихопив ношу з рук відданої справі кадровикині, а ще випадково упіймав стурбований погляд, яким вона слідкувала за теками. Не довіряє? Турбується, щоб бос щось не загубив? Але ж він не може сидіти з усім цим у відділі кадрів.
— Я з радістю вам допоможу, Буймире Остаповичу, — підтвердила здогадки Вуса помітно схвильована жінка. — Якщо ви, звісно ж, скажете, що бажаєте відшукати. Мені потрібно знати мету, і я знайду все, що забажаєте. Це якимось чином стосується посад? Вас цікавлять вакансії?
Тільки цього йому й не вистачало. Про вакансії, точніше, одну з них, він і сам в курсі. А от що може знати жіночка поважного віку про смаки свого молодого боса?
Хоча, можливо, про щось і здогадується. Вимоги у нього не такі вже й ексклюзивні. Довгі ноги, гарне волосся, котячий розріз очей, манкі губи… Більшість з його коханок мала саме таку зовнішність.