Розділ 4. Юстина — злодійка!

Троє друзів зрештою сіли у поїзд. Він виглядав як типова електричка зі старими вагонами, що пахли минулим століттям і борщем із чийогось брудного контейнера. Усередині було тепло, навіть надто. Вагони тремтіли й ледь помітно скрипіли, передаючи вібрації кожному пасажирові. Їхня поїздка почалася тихо: Богдан грав у мобільну гру, Дем’ян дрімав, а Юстина вдивлялася у змінний пейзаж за вікном.

— Молодь, у вас усе гаразд? — спитала провідниця, яка з'явилася біля їхнього місця.

— Так, — відповіли хором.

— Ну й добре. А то хтось із пасажирів бачив, як дівчина з вашого ряду заглядала в їхні сумки, — сказала жінка, киваючи на Юстину, яка повернула голову, розгублено кліпаючи.

— Що? Я сиділа тут весь цей час! — обурилася вона у відповідь.

Провідниця уважно подивилася на неї, потім знизала плечима.

— Може, й помилилися. Але будьте обережні, — кинула наостанок і пішла далі, зникаючи між рядами.

Богдан поглянув на подругу, ледь стримуючи сміх:

— Ось це поворот. Юстина — злодійка!

— Це вже точно не смішно! — відрубала вона, вочевидь ображена. — Знущання суцільне...

Дем’ян мовчав, й теж подивився на дівчину трохи здивовано. Її маленькі пальці стискали рюкзак, що лежав на колінах, так сильно, що суглоби побіліли.

Згодом хлопець відкинувся на спинку сидіння, зітхаючи. Він усе ще відчував незрозуміле напруження, втім намагався не звертати на це уваги. Як тільки поїзд рушив, пообіцяв собі, що постарається розслабитися, не бажаючи псувати настрій ні собі, ні друзям.

Час у вагоні минав неспішно. Здавалося, що сам поїзд рухався з ледве помітною швидкістю, щоб остаточно втомити своїх пасажирів.

Після кількох хвилин роздумів Дем’ян різко ляснув себе по колінах і підвівся.

— Хтось хоче чаю? — запропонував, бажаючи відволіктися.

— Так, звісно, — швидко відповіла Юстина. — Я б не відмовилася.

— Я теж, — буркнув Бодя, не відриваючись від свого телефону.

Хлопець залишив їх на місці й рушив у бік провідниці.

— Нагрівач у цьому вагоні не працює, — зітхаючи сказала жінка, трохи стомлено поправляючи ковпак. — Доведеться піти в сусідній за водою.

Він кивнув і пішов далі. Наступний вагон зустрів його звуками музики з навушників пасажирів і приглушеними розмовами. Дочекавшись своєї черги за водою, Дем’ян тримав у руках тацю з трьома чашками, коли раптом почув знайомий голос за дверима тамбура. Юстина говорила телефоном. Наблизився ближче й завмер, прислухаючись.

— ...насправді, я жалію, що поїхала з ними, — долинуло до його вух крізь прочинені дверцята. Її голос звучав тихо, та ці слова вдарили боляче й несподівано. — Мені здається, що це була велика помилка. Хочу повернутися назад до... свого хлопця. Він справжній, а ці двоє... просто біслять!

Дем’яна одразу накрило відчуття холоду, стало якось... бридко. А далі всередині все почало бурлити. Не знав, як реагувати на те, що щойно почув. Стиснувши тацю до побіління пальців, він постояв так ще кілька секунд. Перед тим як повільно відкрити двері й зайти назад у вагон, зачекав, поки Юстина повернеться на своє місце.

Та різко зупинився, трохи подумавши, повернувся до провідниці.

— А у вас є сіль? — запитав несподівано.

— Сіль? — жінка глянула на нього здивовано. — А для чого?

— Для гармонії смаків, — відповів із кривою гіркою усмішкою.

Провідниця ще більше здивувалася, але простягнула декілька стіків солі. Дем’ян кивнув на знак подяки й рушив далі.

***

— Нема за що, — грубо поставив тацю на столик. Його рухи були різкими, аж чашки ледь не впали. Не глянувши на друзів, він одягнув капюшон, намагаючись сховати вираз обличчя.

Ця різка дія не залишилася поза увагою.

— Дьом, — стривожено поцікавилася Юстина. — Все гаразд?

У відповідь — тиша.

— Дьома? — знову повторила.

— А тобі не байдуже? — огризнувся у відповідь

Вона перевела спантеличений погляд на Богдана, мовчки питаючи поради. Він серйозно подивився на друга й запитав:

— Дем’ян, що трапилось?

Той схрестив руки на грудях і, не піднімаючи голови, буркнув:

— Нічого.

Хлопець зітхнув і заплющив очі, вдаючи, що дрімає. Він не хотів обговорювати те, що почув.

Юстина й Богдан мовчки обмінялися поглядами. Ситуація залишалася незрозумілою. Дівчина нервово взяла чашку зі столу, зробила ковток чаю і раптом скривилася.

— Що за... Він солоний! — вигукнула, поставивши чашку назад на стіл.

— Точно, — підтвердив Богдан, скуштувавши свій напій. — Солоний. Що це, новий рецепт від провідниці?

Дем’ян тихо озвався, не повертаючи голови:

— Мабуть, переплутала сіль із цукром.

На кілька секунд запанувала тиша. У вагоні чутно було лише гуркіт коліс. Напруга ставала дедалі сильнішою.

Бодя почав було говорити щось дотепне, та замовк, коли Юстина раптом піднялася і, з поспіхом та швидкими й нервовими рухами, пішла до сусіднього вагона.

Дем’ян нарешті повернув голову, спостерігаючи, як вона йде. Всередині відчувалась образа, яка не зникала.

"Це дрібниця" — подумав, намагаючись переконати себе.

— Ну і що це було? — Богдан нахилився вперед, дивлячись прямо на нього. — Ти сам на себе не схожий, Дьом.

— Просто дай мені спокій, — пробурмотів той і потягнувся до свого рюкзака, витягаючи навушники.

— Ти точно нічого не хочеш сказати? — не вгамовувався друг.

Хлопець знову не відповів, а лише вдягнув навушники, втупившись у вікно. За склом миготіли кольорові ландшафти, і гуркіт коліс здавався майже заспокійливим.

За кілька хвилин Юстина повернулася, тримаючи в руках кілька таких самих стіків із сіллю, які Дем’ян узяв у провідниці. Вона не сіла, не сказала ні слова, лише кинула їх прямо йому на коліна.

Зробивши багатозначну паузу, з гнівом у голосі промовила:

— Це не провідниця щось у чай насипала. Це ти.

Дем’ян дивився на сіль, не піднімаючи очей, а Богдан аж випростався від несподіванки.

Дівочий голос підвищився:

— Чому ти так зі мною? Чим я заслужила?