Розділ 2. Може, ти з нами?

Кулачок постукав у двері. Спершу обережно, боячись розбудити сусідів, проте відповіді не надійшло.

"Може, його вдома немає?" — подумала і нетерпляче повторила стукіт, цього разу голосніше. Через кілька миттєвостей стулки прочинились.

— Юсочка? Ти що тут робиш у такий час? — запросив жестом увійти Дем'ян. Сонний голос звучав невдоволено, але водночас сповнений турботи.

Дівчина метнулася до кімнати й дозволила собі видихнути тільки тоді, як двері зачинилися.

— Жахи, — кинула свої речі другові й вмостилася на кріслі. — Сьогодні посплю в тебе.

Хлопець завмер з рюкзаком у руках, а згодом промовив:

— Е-е-е… Юсочка, я, звичайно, не заперечую. Та знаєш, за кілька годин ми з Богданом вирушаємо до Карпат на кілька днів. Може, ти з нами поїдеш?

— Відпочинеш, заспокоїшся, розслабишся. Можливо, це те, що тобі зараз потрібно? — подав голос з-під ковдри той самий Бодя, виглядаючи своєю чорнявою головою.

— Ой! — її аж пересмикнуло від несподіванки.

— Ось бачиш — це все стрес, — оцінив реакцію подруги. — Тобі точно потрібно у гори. Тим більше таке враження, що за тобою вже прийшли.

— Ще трохи, і я сама тебе прожену! — обурилася дівчина, кидаючи на нього гнівний погляд.

— Так… а що сталося? — Дем’ян відчув, як сон остаточно розвіявся, поставив рюкзак на підлогу та уважно поглянув на Юстину. Дівоче обличчя було блідим, а очі нервово блукали по кімнаті. Наче вона шукала підтвердження, що тут… безпечно. Що могло змусити її, завжди таку незалежну, тремтіти від страху серед ночі?

— Просто… мені потрібно було втекти, — вона замружилася й потерла скроні. — Прозвучить дивно, але... щось ненормальне відбувається у тій квартирі. Незрозумілі стуки... та й взагалі, на мить мені здалося, що там хтось є і мене хтось переслідує.

— Ой, все, подруго, за тобою точно вже прийшли. Так що речі, валіза, морг, — підколов хлопець зі старенького дивану.

— Своєрідний у тебе гумор, Бодю! Це не смішно! — обурилася у відповідь.

— А у нього така манера, він інакше не вміє! — зітхнув Дем’ян і задумався. Не став радити подрузі звернутися до психолога — ще образиться.

— Юсочка, ти знаєш, що я тебе завжди вислухаю, якщо потрібно, — сказав, опускаючись навпроти навпочіпки. Потім взяв її долоні й глянув у вічі. — І якщо тобі потрібна допомога — готовий у цьому сприяти.

Вона ледь помітно усміхнулася та кивнула. Зняла кросівки, закинувши ноги на край крісла, і обійняла коліна руками.

— Гаразд, вибач, — перепросив Бодька, сідаючи й підсуваючись ближче. — Мені здавалося, ти не віриш у такі речі.

— Сьогодні я вірю в усе, — відповіла, стискаючи маленькі кулачки.

— Може, сусіди шуміли? — припустив він.

— Ні, це було… якось інакше, — запевнила Юстина.

— Якщо що, у мене є бейсбольна бита, — спробував розрядити атмосферу.

Юстина хмикнула, однак посмішка швидко зникла.

— Дьом, — зробила нерішучу паузу від незручності, — дякую, що не прогнав.

— Та що ж ти... Завжди можеш прийти, — сказав той розгублено. — Це твоє друге укриття, якщо не перше.

Дівочі очі ледь зволожилися, вона швидко втупилася в підлогу, щоб цього не помітили.

— А що саме ви збираєтеся робити в Карпатах? — запитала, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча голос все ще тремтів.

— Легка подорож. Кілька днів у наметах, свіже повітря, вогнище, зорі... — Дем'ян перераховував, не відриваючись від пакування спорядження. — І жодних дивних звуків уночі. Обіцяю.

— Жодних? — саркастично підняла брову дівчина.

— Ну, максимум вовки виють, але це романтика, — усміхнувся Богдан, підморгуючи. — Не те що ті твої «туц-туц».

Юстина змусила себе посміхнутися, хоча в голові все ще крутилися думки про силует у темряві. Що це було? Її уява, напруження останніх днів чи щось реальне?

Раптом у двері різко постукали. Звук був короткий і чіткий, від якого кожен завмер на місці.

— Хто це? — запитала Юстина, дивлячись на Дем’яна.

— Нікого не чекаємо... — напружено відповів той. Стримано вдихнувши, він підійшов до дверей.

Стук повторився, трохи голосніше.

— Ну, хто б це не був, він дуже наполегливий, — з сарказмом зазначив Богдан, стискаючи в руках подушку, ніби це була зброя.

Усі мовчки спостерігали, як їхній друг нахиляється до дверного вічка.

— Нікого, — сказав Дем’ян, віддаляючись від дверей. — Мабуть, помилилися або вже пішли.

— Не інакше як нечисть вирішила зайти на чай, — нервово пожартував Богдан.

Тільки-но він зробив крок назад, як стук пролунав знову — ще більш наполегливий і тривожний.

Усі здригнулися й знову завмерли.

— Гаразд, досить, — Дем’ян не став марно гадати. Стискаючи щелепи, готовий побачити що завгодно, різко відчинив двері й здивовано округлив очі. За ними стояла… сусідка Юстини. Її вигляд був знайомим, тим не менш, ситуація від цього не ставала менш дивною. — Що за…

— Варвара Агапіївна? Як ви тут опинилися? — Юстина стрімко піднялася з місця й підійшла ближче, трохи ховаючись за спиною хлопця.

— Ох, дитино, ти ж гаманця свого загубила, — спокійно промовила літня жінка й простягнула їй невелику річ, що лежала на зморшкуватій долоні.

— Як… як ви знайшли мене тут? — насторожено запитала та.

— Я йшла за тобою, кликала, та ти так мчала, що навіть не почула, — тяжко видихнула, ніби ця розмова виснажувала її. — А про квартиру розповів чоловік, який виходив із під’їзду. Сказав, що ти, певно, до цього юнака зайшла.

Юстина недовірливо глянула на сусідку, потім на гаманець. Її пальці нерішуче потягнулися вперед, і вона обережно взяла свою річ.

— Ну, раз усе на місці, то я піду, — промовила Варвара Агапіївна, розвертаючись.

— Дякую, — коротко кинула у відповідь й зробила крок назад. Зачиняючи двері, пробурмотіла: — Це… якось дивно.

— Скажу більше: це не дивно, — додав Богдан, нервово посміхнувшись, — це капець як дивно.

— Ну що, подруго? Тепер точно з нами? — підняв брову Дем’ян.

Вона на мить замислилася.