Розділ 3. Крізь натовп до кас

— Ми вже й так запізнюємося! — різко сказала Юстина, намагаючись проштовхнутися крізь натовп до кас. — Якщо зараз не встигнемо, доведеться чекати кілька годин на наступний потяг!

— Ви що, не розумієте? — огризнувся Богдан, притримуючи живіт і водночас переминаючись із ноги на ногу. — Мені справді конче треба в туалет. Я зараз тут усе «облаштую», і для прибиральників несподівано знайдеться додаткова робота!

— Потерпи до поїзда! — втрутився Дем’ян, зітхнувши. Він тримав у руці телефон із розкладом і скоса поглядав на годинник.

— Потерпи? — Богдан ошелешено повернувся до друга, зупиняючись біля вказівника з написом «Туалет». — Ага, може, ти за мене потерпиш? Треба було їхати на таксі, як я казав! І наперед замовити квитки онлайн! Але ж ти вирішив: «Тут пару зупинок, встигнемо».

— Ми й так встигаємо, — сухо відказав Дем’ян, який явно втомився від ранкової метушні.

Буркотливий звук живота рознісся касовим залом, від чого Богдана буквально скрутило в три погибелі.

— Ось, — із зеленим обличчям він швидким рухом вручив другові готівку. — Візьмеш мені квиток!

І зник у дверях туалету...

***

Юстина стояла перед касиркою, яка явно втратила терпіння.

— Дівчино, кажу ж вам, ваш платіж не проходить! — повторила та, тицьнувши пальцем на термінал, що показував помилку.

— Але це неможливо, у мене є гроші на рахунку! — обурено відповіла, втретє вставляючи картку у злощасний пристрій. Термінал жалібно запищав і погас. Вона розгублено пробурмотіла: — Що за маячня?..

— Дивно… тільки для вас він перестає працювати, — недоброзичливо зазначила касирка. — Оплачувати будете готівкою?

Дем’ян стояв поруч, спостерігаючи за ситуацією з легким смішком.

— Юсочка, давай я заплачу, а ти потім повернеш? — запропонував він, але подруга відмахнулася.

— Та ні, у мене є готівка, — відказала, поспіхом порпаючись у рюкзаку. І вже забираючи здачу, пробурмотіла: — Сьогодні ніби з не тієї ноги підвелася...

Квитки отримали без зайвих затримок, та щось у цьому невдалому початку залишило в Юстини дрібне колюче відчуття.

— От тепер можемо їхати, — пролунав голос Богдана, який підбіг до них вже з радісним обличчям. — Ну, Юсь, я нам усім врятував поїздку! Уявіть, якби я не встиг…

— Хочеш, щоб ми за це подякували? — пирхнув Дем’ян, усміхаючись.

— Та ні, просто нагадаю: у дорогу важливо брати гроші, їжу й воду. Але найголовніше — завжди знати, де туалет, — підморгнув той і рушив до платформи.

***

Платформа зустріла їх дзвоном гучномовця й легким подихом вітру від поїзда, що тільки-но від’їхав. Друзі вийшли на перон, де все ще трималися залишки натовпу. Юстина, поглядаючи на годинник, нервово обвела поглядом табло.

— Ну, круто, ми все ж запізнилися, — буркнула вона, заклавши руки в кишені. — І що тепер?

— Зате наступний потяг прибуде якраз вчасно, щоб ми встигли на останній автобус до кемпінгу, — миролюбно вставив Дем’ян, показуючи розклад на телефоні. — Що ж, ходімо квитки міняти.

— Дві години чекати! — обурився Богдан, зітхнувши. Інші гнівно обернулися до нього, пропалюючи поглядом. Він кілька разів кліпнув очима й жартома заявив: — Що ви так на мене вилупилися? Головне — це результат! А ще важливіше, що я врятував свій шлунок.

Юстина з Дем'яном закотили очі й попрямували до кас.

— До речі, я помітив кіоск із пиріжками. Хтось хоче підкріпитися? — все ж таки вирішив добити їх своїми пропозиціями.

— Пиріжки? — підняла брови дівчина. — Ти хочеш ще й нас ними отруїти?

— Ой, перестань, — Богдан махнув рукою. — Тобі, напевно, теж варто щось перекусити. Бачу, яка ти зла.

— Зла? Я зла? — подруга примружила очі й, зі сміхом, погрожуючи кулачком, побігла за ним. — Та я тобі зараз покажу, що таке справжнє зло!

Хлопець з реготом кинувся тікати, лавіруючи між перонними стовпами й сидіннями. Юстина була швидшою, тому наздогнала його біля лавки та схопила за рюкзак.

— Добре, добре, здаюся! — хрипів Богдан, сміючись. — Та скажи чесно, ти ж хочеш пиріжок?

— Ще чого, — відказала вона, випускаючи його рюкзак і поправляючи волосся. — Але якщо це заради миру між нами, можу погодитися на один. Вибираю сама!

— Як мило, — іронічно промовив Дем’ян, потираючи підборіддя. — Якщо так триватиме, я піду й з’їм усі пиріжки сам.

— Ти цього не зробиш! — водночас вигукнули Богдан і Юстина.

Друзі дружно засміялися, а потім, обмінявши квитки, вирушили до кіоску.

У черзі Богдан серйозно звернувся до Дем’яна:

— Слухай, у тебе ж там той розклад. Перевір, чи точно встигнемо на автобус. Я вже якось сумніваюся, що наш успіх не обернеться ще одним фіаско.

— Спокійно, — той подивився на телефон. — Усе під контролем. У нас буде навіть десять хвилин запасу.

Друзі забрали їжу й повернулися до лавки. Сиділи, жували з великим апетитом, і навіть Юстина виглядала задоволеною.

— Якби не це запізнення, — сказала вона, дивлячись на людей на пероні, — я б, мабуть, не зрозуміла, як сильно люблю ці дурнуваті пригоди з вами.

— Звучить як тост! — підняв свій пиріжок Богдан. — За нас і за наші пригоди.

— За наші пригоди, — погодилися інші.

На мить вони всі змовкли, насолоджуючись тишею, та раптом дівчина кинула короткий погляд через плече й нервово оглянулася.

— Що таке? — здивувався Дем’ян.

— Мабуть, здалося, — пробурмотіла вона, повертаючись до своїх думок.

Хлопець теж мимохіть озирнувся. Його очі вихопили силует у темряві — високу, тонку постать, ледь помітну в напівмороку перону. Та згодом від неї залишилися лише тіні від стовпів, які лягали химерними лініями на бетонну плитку.

"Напевно, здалося" — подумав він, однак серце чомусь загупало сильніше.