Розділ 12

Тишу у важкому, задушливому приміщенні порушувало лише потріскування свічок, розставлених уздовж периметру масивного овального столу. Тьмяне світло ледве пробивалося крізь густий дим, що клубочився від численних кадильниць, наповнюючи повітря солодкувато-металевим ароматом із присмаком крові та попелу. У кімнаті стояв гнітючий запах старих пергаментів, поту й затхлості, ніби саме повітря було просякнуте давніми інтригами.

Три фігури схилилися над старовинною, пожовклою від часу мапою, на якій темними чорнилами було нанесено позначки — місця сили та печера для майбутньої церемонії ініціації. Світло свічок грало на зморшкуватих обличчях старійшин, відкидаючи на стіни потворні тіні, які рухалися і ніби змовлялися між собою.

Ззовні до кімнати долинав слабкий протяжний звук вітру, що проникав крізь вузькі шпарини у віконницях, наче зітхання привидів минулого. Стіни здавалися вологими на дотик, і кожен вдих приносив відчуття задухи, ніби повітря було заражене невидимим отруйним газом.

Артур Слоудан нахилився вперед, упершись кістлявими руками в стіл. Тінь від свічок ковзала його загостреним обличчям, коли він, мов хижак, вдивлявся в мапу, ніби намагаючись передбачити найменшу можливу помилку.

— Ми всі знаємо, що обрання Адама втіленням Фенріра було неочікуваним ударом для нас, — його голос звучав глухо, мовби проривався крізь стіни печери.

Поруч із ним Вігго Брейвхуд, дядько Адама, виблискував холодною посмішкою. Його погляд ковзав мапою, як змія, що вичікує момент для удару. У напівтемряві кімнати від нього відчувалася ледь помітна кислувата нотка страху й ненависті, змішана з ароматом важких прянощів, що осідали на губах і викликали гіркоту.

— Церемонія проходитиме за традиціями, — почав Вігго, голос його прозвучав м’яко, ніби приглушений серпанком таємниці. — Але ми внесемо кілька... корективів.

Свен Шрайс, найстарший із присутніх, нервово постукав пальцями по холодному дереву столу. Пальці його були тонкими, мов сухі гілки, а нігті були схожі на пазурі, якими він щкрябає по столу, наче намагаючись проникнути в саму його суть.

— Ти про що? — його голос був хрипким, ніби задушений власним сумнівом.

Вігго нахилився ближче, і важке повітря наповнилося різким запахом аконіту. Дим повільно витав у приміщенні, осідаючи на шкірі, залишаючи гіркий посмак. Тьмяне світло свічок миготіло, ледь освітлюючи зморшкуваті обличчя старійшин. Тиша ставала нестерпною, гнітючою, майже матеріальною, ніби сама кімната затамувала подих, очікуючи на наступні слова.

— Ми використаємо чорнила, змішані з аконітом, — голос Вігго виявився настільки холодним, що здавалося, він витікав прямо зі стін кімнати. Темрява в кутках стала глибшою, а мерехтіння свічок відкидало химерні тіні, схожі на звивисті руни, що вже чекали на свого носія.

Вігго зупинився, дозволяючи цим словам проникнути у свідомість слухачів. Він злегка нахилився, погладжуючи кістлявими пальцями край столу, ніби торкаючись невидимого полотна, і промовив далі:

— Перед печерою, під співи, що роздиратимуть ніч, він стоятиме, оголений, у церемоніальній натільній пов’язці. Лише місяць стане свідком того, як його шкіру вкриють рунами. Кожен мазок чорнила, змішаного з отрутою, проникне в його кров, у його кістки, як тисячі голок. Він стоятиме мовчки, бо традиція вимагає цього. І з кожним рухом пензля його тіло належатиме все менше богові й все більше смерті.

Світло в кімнаті здавалося ще тьмянішим, а дим від свічок осідав важкою пеленою, наповнюючи повітря присмаком воску й чогось іржавого. Голос Вігго став глибшим, майже шепотом:

— А тоді йому подадуть чашу. Чашу із чорної глини, холодну, як ніч, і наповнену еліксиром на крові мерця. З кожним ковтком його душа тріскатиметься, як старе скло, а його зв’язок із Фенріром розриватиметься, мов обірвана струна. Бог залишить його на пів дорозі між життям і смертю.

Він витримав паузу, ніби смакуючи ці слова, і продовжив:

— А потім він увійде до печери. Туди, де навіть світло боїться проникати. Темрява з’їсть його впевненість, а тіні наших людей доб’ють його, якщо отрута й еліксир не зроблять свою справу. Він не вийде із цієї печери живим. Його сила, його зв’язок, навіть його ім’я будуть стерті, наче їх ніколи й не було.

Кімната здригнулася, коли слова Вігго згасли, залишаючи після себе гнітючу тишу. Уява малювала образ: Адам стоїть під крижаним місячним світлом, оголений, із рунами, що палають отруйним блиском на його тілі. Кожна лінія, кожен символ на шкірі були мов тавром, що випалювало його зв’язок із богом, залишаючи по собі лише порожнечу.

Навколо лунали церемоніальні співи, важкі й повільні, схожі на похоронний гімн. Голоси зливалися в один тягучий ритм, що супроводжував його кроки до печери. Ці кроки, важкі й глухі, звучали як удари молота, відраховуючи останні миті.

Навколо лунали церемоніальні піснеспіви, важкі й повільні, схожі на похоронний гімн. Голоси зливалися в один тягучий ритм, що супроводжував його кроки до печери. Ці кроки, важкі й глухі, звучали як удари молота, відраховуючи останні миті.

Печера стояла попереду, мов паща давнього звіра, її темрява чекала, жива й безжальна. Співи ставали гучнішими, проводжаючи Адама в місце, звідки немає повернення, мов самі тіні світу співали йому останній обряд.

Тіні на стінах, здавалося, ворушилися в передчутті. Світло свічок тріпотіло, ніби його дмухав вітер із глибин невідомого, а повітря ставало густішим, важчим, отруйним. Тиша, яка настала після слів Вігго, здавалася голоснішою за будь-який крик, що могли б породити страх і відчай.