2

                                                                        ***

      Батько народився на Рівненщині, у невеликому селі,   що  за 50 км від міста Сарни. Молодята - Семен та Олександра     ( мої дідусь і бабуся) не встигли  й набавитися первістком, як почалася перша  світова  війна.  Семена забрали до війська, потім він потрапив у німецький полон і додому повернувся  тільки   через чотири роки. Олександра з маленьким сином пережили бої, революції, білих, червоних, УНР, німців та поляків.

  Будинок, в якому вони проживали, стояв серед лісу, на невеликій   галявині,  далеченько від села. Дід Семен, як і його батько, були  лісниками. В той час всі тримали домашнє господарство, тому малому Денису доводилося  в  усьому допомагати  мамі. Пас корову та  кіз, кормив курей,  збирав і рубав хмиз для печі. Коли додому повернувся батько, а потім з'явилися сестричка і два братики, допомагав доглядати малечу. Батько невдовзі помер, далося взнаки отруєння газами на війні, і на десятирічного Дениса, як на старшого чоловіка у сім'ї, навалилося ще більше турбот. Тому школу  прийшлося покинути, навіть не закінчивши третього классу. Так і пройшло дитинство у постійній праці та допомозі мамі.

    На той час  ця територія України входила до складу Польщі і в двадцятирічному віці батька призвали на службу до польського війська. Після служби  він влаштувався на роботу лісником, а невдовзі одружився на місцевій дівчині Василині. Жили вони усі разом у батьківській хаті посеред  лісу, тримали велике господарство, всі на ньому працювали, тому сім'я була заможною. Через  рік у молодят народився  син Степан.

  Події 1939 року пройшли для лісових мешканців непомітно. Ніяких бойових дій в навколишніх селах не було . Звістку про те, що вони знову живуть в Україні приніс уповноважений від радянської влади. Зібрали мешканців села біля крамниці і він розповів, що тепер немає воєводств, а є області  і  райони. Їх село відноситься до Сарненського району, там знаходяться всі владні установи. Люди спочатку раділи, що повернулися у свою рідну країну, але подальші дії влади приносили тільки розчарування. Набридливі постійні перевірки  та свавілля нкаведистів, а потім примусове  створення колгоспів, коли силою повідбирали всю худобу,  живність та реманент, згубили  симпатію до влади навітьу самих стійких.  

   Батько так і залишився працювати лісником, але дружину примусили вступити до колгоспу, тому з дому забрали все чим годувалася  сім'я. Жити стало досить таки сутужно, а тут ще й з'явилася маленька донечка Оля.

   Війна так стрімко увірвалася  в їх життя, що з села нікого не встигли забрати до війська. Десь неподалік  йшли бої, гриміли гармати  та пролітали ворожі літаки. А через кілька днів у селі вже були німці і потягнулися довгі три роки окупації.

   Як і коли батько пристав до української повстанської  армії  не відомо, він ніколи не хотів мені про це говорити. Але Степан, якому на той час було вже сім років,  розповідав на мою зацікавленість, що ночами до їхньої хати приходили озброєні люди  і вони довго про щось шепотіли з батьком. Для прикриття від німецьких облав вони створили якусь релігійну секту, що дозволяло збиратись  у хаті  багатьом людям. То ж  зрозуміло, що після  звільнення від німців   у 1944 році, батько не захотів йти до лав Червоної армії, мотивуючи  це своїми  релігійними переконаннями.  Але, очевидно, хтось доніс про його зв'язки з УПА  і батька засудили по 58 статті на 10 років без права листування, це була реально розстрільна стаття.   Його відправили  до  табору, а вдома залишилася дружина вже з трьома дітьми.

    Яким було життя в'язнів ГУЛАГу, вже наприкінці 80-тих  я дізнався із книги Солженіцина. Батько про це розповідати не хотів, як би я не прохав.

   -  Тобі краще про таке не знати, - була у нього одна відповідь.

   Пройшовши  через майже десяток різних таборів, виживши  у тому жахітті, батько попав в одну і якихось хвиль помилування і вийшов на свободу через шість років у 1950 році.

   Опинившись на волі, батько  повернувся додому, та тут його чекала сумна новина. Оскільки  листування йому було заборонено, вся рідня, в тому числі і дружина, були впевнені, що його розстріляли. Адже з такою статтею дуже рідко хто повертався  живим. Дружина  вийшла заміж за іншого і вже мала ще двох спільних дітей. Та ще й у райвідділі міліції попередили, що йому заборонено після звільнення  проживати  у рідному місці. Він повинен виїхати на схід або південь  України.

   Побачившись з матір’ю та дітьми, батько почав збиратися у дорогу. Син Степан, якому йшов вже 14-й рік,  заявив, що він теж поїде з батьком. Сім'я  у Василини на той час  була великою і вона не стала заперечувати.

   Так батько із Степаном  опинився у Чаплинці Херсонської області, де отримав  направлення  працювати у колгоспі «Україна». На роботу його взяли у колгоспний  сад, зважаючи на його  минулий  досвід  лісника. Але з житлом була проблема.  Направили на квартиру до однієї вдови  тітки Фені, яка не мала дітей і жила тільки з  матір'ю. Вона поселила їх у невеличкій надбудові  над погребом, де  розміщалося  тільки  ліжко і маленький столик. Там вони прожили все літо, а коли прийшли осінні холоди, батько почав турбуватися, як їм бути взимку і попрохав хазяйку поселити їх у хатині. Та порадилася з матір'ю, але мати поставила умову, що він би міг жити у їхньому домі, але  тільки без дитини. Батько відповів, що від сина він  ні в якому  разі не відмовиться і почав шукати іншу квартиру. Йому порекомендували звернутися  до Міщенко Оксани, яка живе на Бистрому,   у власній хаті з маленькою донькою.

- Доброго вечора! Мене зовуть Денис, а це мій син Степан, - відрекомендувався батько, зайшовши до хати. Потім попрохав дітей відправити у кімнату,  а самим поговорити на кухні. - Мені  розповіли  про Ваше нелегку долю,  моя теж  склалася не кращим чином. Отак закинула вона нас з сином далеко від рідного краю  без даху над головою. Але є руки, є бажання створювати все заново, тому пропоную Вам об'єднати наші зусилля і будувати все разом. У Вас є донька, у мене син, разом будемо їх ростити і виховувати.