1

  Володимир  Дрозд.    Бистре.

   Я народився у селі, якого не було. Його і тепер немає, вже майже 50 років. Навіть сліду неможливо знайти. Але на той час    там жила наша сім'я і ще багато інших. Одна широка вулиця, на якій з обох боків  густо розташувалися  майже три десятки дворів. І назва у нього була: Бистре. Тільки офіційно його не існувало. Ні в документах, ні в реестрах , ні на картах. На юридичному рівні воно входило у склад іншого села: Магдалинівки. Але всі, що там жили говорили: я живу на Бистрому, адже до Магдалинівки треба було ще пройти через ферму цілий  кілометр.

   Херсонський степ південного Причорномор’я. Літньої  пори  хати у селі тонули в заростях садів, виноградників та квітів.  Це   були в основному глинобитні  мазанки, збудовані десь ще на початку ХХ століття, вкриті житньою соломою.Тільки  три  будинки на все село були  відносно новими, збудованими вже після війни з червоної цегли,  та під черепицею. Здалеку, зі степу, село нагадувало якийсь зелений острів  посеред  золотистого  моря  стиглих  хлібів. Надвечір  повітря  наповнювалося  неповторними  запахами  печеного хліба, парного молока,  домашнього вогнища  та стрекотінням  співочих коників. Через посушливий степовий клімат солов’їв у селі не було,  тому вечірніми  співаками  у нас були  коники, а вранішніми - півні. А ще у селі жив сич, у дворі  діда Картавцева. Він жив там давно і  кричав кожну ніч, від чого ім'я  хазяїна  будинку теж стало відповідним: його звали не інакше, як  дід Сич,  а дружина і донька, відповідно старша і молодша Сичихи.  

                                                                    ***

    У моєї мами було гарне українське ім'я – Оксана. Можливо тому її життя відобразило всю тяжку долю  нашої України. В дитинстві  я  дуже  любив слухати  її  розповіді  про себе  і вже  тоді дивувався, стільки  їй довелося  всього пережити. А вже подорослішавши, намагався зрозуміти, за що, чи за чиї тяжкі  гріхи  довелося  їй так страждати.

- Я напишу про це все книгу,- говорив я тоді  мамі, а вона тільки сумно посміхалась.

   Коли  мамі було чотири  роки, а молодшому  братику два, померла  їхня  мама. Йшла з роботи  в полі,  попала  під  зливу, застудилася  і згоріла  за  лічені дні. Батько, а мій дід Федір, залишився сам з двома малими дітьми. Не діждавшись і року, не легко видно було одному з дітьми, він  оженився  вдруге. Мама тільки й пам'ятала про свою  матусю, що вона була із шляхетної польської  сім’ї,  до дітей дуже лагідною, а ще  гарною, завжди охайно  вдітою і з біленькими комірцями.

- Те, що ви читали у казках, які бувають злі мачухи, не йде навіть у близьке порівняння з тим, чого довелося  натерпітися   від  неї нам з братиком. - говорила мама.

   Це дійсно виглядало, як  на  моє розуміння,  аж  якось дико. Вона навантажувала  малих дітей непосильною працею, а інколи  залишала  їх  без їжі, та це було, зі слів  мами, самим  легким  покаранням. Нестерпними  були її майже щоденні побої. Причому,  мачуха не вибирала чим бити, просто що було в руках: черенком лопати  або сапою, палицею чи качалкою, чи тупим кінцем ножа. І тільки коли в її руках був віник, це було за відпочинок. Мамі,  як старшій,  завджи діставалось більше, тому й ходила вся в синцях та ранах. Перший час намагалася жалітися  батькові, він, очевидно, говорив  з нею, та від  цього вона  шмагала дітей ще більше і лютіше. Не раз їм доводилося тікати від неї з хати, навіть серед зими, та ночувати у хліву або в копиці соломи. Це диво, що  при такому її  відношенні всі вони вижили у ті  люті,  голодні  32-33 роки.

- Батько десь  сховав зерно і нікому не говорив, щоб випадково не проговорились перед  постійними  перевіряльниками.   Діставав  по  жменьці  тільки ночами, раненько їли  затірку із  розбитої в ступці пшениці, інколи навіть із м'ясом, коли  вдавалося  вловити  горобців  або вилити  ховрашків. А потім  день голодними знову чекали  ранку, щоб поїсти  - згадувала мама.

    Після  закінчення  четвертого  класу, маму  примусили  покинути школу і йти працювати. Спочатку допомогала батькові  пасти овець,  працювала на колгоспній кухні, на  птахофермі, збирала  бавовну    ( в той час  бавовну вирощували і в херсонських степах). Якою б не була тяжкою робота, та все ж це було набагато  краще, говорила мама, ніж  вечорами  поратися  вдома, зносячі стусани та прокльони  мачухи.

    В перший місяць війни життя в селі дуже  змінилося,  значно поменшало чоловіків, в основному всі були призвані до війська, тому жінкам було нелегко, адже вся чоловіча  робота переклалася на жіночі плечі. Збирали врожай, вивозили  його підводами на залізничну станцію, бо машини забрали на війну. Потім  мама з багатьма жінками та підлітками  копали  протитанкові  рови  під  періодичними  нальотами  ворожої  авіації. Повернулися додому аж коли  німці почали форсувати Дніпро  і пішли в наступ. Та нічого доброго біженців не чекало вдома. Батька вдома не було, він погнав стадо корів і овець на Крим. На току горіло збіжжя, яке не встигли вивезти, і над селом стояв  їдкий запах горілого хліба.

  Одного  ранку  почався  обстріл, і через село бігли  відступаючі червоноармійці. Мама виглянула  з погрібу, де сховалася  вся сім'я,   раптом  на  городі  розірвася снаряд,  розривною хвилею зачинивши  двецята.  Коли вибухи  стихли і всі  вийшли  на подвір'я ,  мама помітила посічене  вибухом  бадилля  кукурудзи  та лежачого неподалік  солдата. Вона завжди  плакала, розповідаючи  про це. Трава навкруги  була забризкана  кров'ю і чоловік був мертвий. Зовсім ще хлопчина. В одній руці була затиснута  гвинтівка, а в другій – обчищений качан молодої кукурудзи. Він навіть жодного разу вкусити його не встиг.

   А невдовзі в село на мотоциклах та машинах  заїхали  німці. Чужі люди,  неприємна  незрозуміла  мова, нахабна поведінка завойовників. Вривалися в хати, шукаючи військових, ганялися по двору за курми,  вимагали у господинь  «яйка»  та «млєко». А потім  всі  поїхали -  і село завмерло  в  очікуванні  чогось незрозумілого і лихого.