Токсична планета 1

  Арі лежала на землі. Своїми очима вона бачила темно-зелену хмару з якої сипався  чорний попіл, котрий осідав на її лице та вії. Запах був їдким, й віддавав гіркотою в роті. Біловолоса зробила сухий ковток й відчула дертя в горлі. Почала кашляти, гіркота з  сухим кислотним присмаком подразнювали всю її слизову, вона перевернулася на бік, скрутилася.

  Бачила як крутило інших, поранених після обстрілу бійців, з якими вони прибули на цю позицію. На буро-зеленому фоні їх тіла, вкриті попелом, майже не відрізнялися від брудної землі. Арі відчувала як її лице плавиться від пекучості. «Напевно... Вже починають утворюватися... Опіки».

  Хтось до неї біг, вона вже не могла те бачити, заплющила від попелу очі. Поступово те дертя перекривало їй дихання, а в грудях відчувалась така важкість наче в легені затікав важкий метал.

  - Арі! - крикнув до неї голос, що проривався крізь несвідомість. - Арі!

  Її перевернули, на щось поклали, на лиці вона відчула якусь маску.

  - Швидше ідіот! Поки дощ не почався!

  Кудись її потягли, під собою вона відчувала дрібне каміння.

  «Прохолода. - говорила Арі у своїй голові. - Тут прохолодно. Свіжість... Але, пече... Сильно пече... Взяли руку? Хто? Де...»

 Частково дівчина чула розмову:

- А’но, її треба доправити в госпіталь, негайно.

 - Та я бляха сама бачу! Але який до біса госпіталь! Ззовні клятий дощ!

  «Її я знаю... Це А’на... Ми... На роботі? Свинець... я відчуваю його смак... Пахне... їдким... Це той дощ? Що за дощ?»

  - Вона впадає в інтоксикаційну кому.

  - Зроби щось!

  Голоси затихли. Чути лише дощ та його шипіння...

  ****

  Вони знаходились в печері. Сухій та захищеній від зовнішнього дощу й опаду токсичного попелу. А’на сиділа спиною до скелі й утримуючи гвинтівку в руках слідкувала за входом. Її броня й шолом з протигазом були потріскані й в деяких місцях стирчали уламки, але герметизація бронекостюму не була зруйнована.

  А’на важко зітхнула, повернула голову до непритомної Арі, бронекостюм якої був в значно гіршому стані.

  - І на який ми сюди приперлись? За роботою? Грошима? Спорядженням? Набиванням репутації?

  - За новими відчуттями? - саркастично вимовив хлопчина, котрий разом з ними ховався у цій печері та був провідником у їх загоні.

  - Пф, звісно. - А’на подивилась на нього. Хлопчина не мав шолома, тільки бронежилет, адже був місцевим та міг жити в токсичному середовищі цієї планети, але через втрату протигаза й ізоляційного плаща ховався в печері від дощу. Пізніше вона додала: - Хіба що відчуття запаху тухлих яєць і озону, гидота. Щоб ще раз ми опинились в цій сраці.

  Тиша, дощ все ще крапав і шипів. На щастя отруйні випари які він після себе залишав видував вітер.

  - Добре що вийшло її стабілізувати... Хто вона вам?

 А’на задумалась. Та згодом відповіла:

  - Подруга, напарник, і персональний медик.

  - Коротко і чітко...

  - А чого тобі ще, провідник ти безіменний?

  Він замовк, піднявся з кам’яної підлоги й підійшов до виходу. Вдихнув повні груди токсичних випарів.

  - Кислий запах яблук після дощу, завжди добре!

  - Гидота... - жінка скривилася, - Як таким взагалі можна насолоджуватися? Це ж кислі... Як ви їх називаєте?

  - Яблука. - він розвернувся лицем до А’ни тримаючись рукою за арку в скелі. - Може знаєш що таке сидр? Думаю я можу пояснити чому воно для нас приємне, а для вас ні.

  Арі ворухнулася, сильно скрутилася калачиком, А’на встала, а провідник швидко підбіг до неї й почав знімати протигаз.

  - Що ти в біса робиш! Добити її вирішив?!

  - Вона зараз буде...

  Не встиг він сказати, як після зняття протигаза Арі виблювала щось металеве, рідке, з її очей потекли сіруваті сльози, а відкашлюючи залишки вона сплюнула кров.

  Провідник усміхнувся, дивився на Арі й на вихід в печері.

  - Виводиться... Дощ закінчився, і туман вже розсіюється... А твоя подруга стійка до токсину.

  - Яке там, її кров’ю знудило!

  Хлопчина взяв Арі й відтягнув від тої блювоти, одягнув на неї протигаз.

  - І добре що знудило, зазвичай наші токсини залишаються в тілі дуже довго...

  Він затих, А’на теж замовкла. Поки вони спостерігали за Арі то проґавили як світло з входу раптово затухло.

  Повільно жінка обернулася, й хотіла непомітно направити гвинтівку на незваних гостей. Різко обернувшись її гвинтівка запищала, але не зробила постріл. У відповідь понад п’ять гвинтівок запищали в її сторону.

  - Розумне рішення. - промовив хтось в центрі цієї групи.

  Провідник, тримаючи на лиці легку усмішку встав.

  - Це ті самі найманці з «Альберти»?

  - Так, як і домовлялися... Але після вашого міномета це ті хто залишилися...

  - Ах ти ж паскуда! - А’на навела гвинтівку на провідника й готова була стріляти

  Однак стрималась, Арі знову скрутило. Повільно, тримаючи на прицілі провідника і частково всю групу, вона затулила спиною біловолосу і зняла тій протигаз, щоб токсини знову вивелись.

  - Дивно... - вимовила людина в центрі групи.

  - Так! - Провідник розмахував руками, поки говорив. - Вона має незвичну стійкість до токсину! А ця доволі спритна і сильна! Я привів вам вправних найманців!

  Людина в центрі групи, певно їх лідер, кивнула головою. Хтось підніс їй повного ранця й вона дістала звідти циліндр з металопласту й кинула провідникові.

  - Чиста, п’ять разів відфільтрована, взята біля Джерела. - Можеш спробувати.

  Провідник широко посміхався, крутив того циліндра в руках і поклав у свій підсумок.

  - Не будеш доливати у свою флягу чи навіть відкривати? Може там і немає води?

  - О ні! Я вам вірю Шель’Ма’Ка, ви єдині хто вивів наш народ до якого ніякого, але миру...

  Шель’Ма’Ка кивнула. Перевела свій погляд на А’ну та Арі.