Розділ 6.

Тітка Галя вже заварила чай, а я робила канапки з сиром та домашньою шинкою. Моя племінниця принесла з пивниці всі пляцки, які напекла тітка. То була її терапія. Тітка щодня вставала вдосвіта й вже місила тісто, чистила яблука, варила варення, збивала крем. Оля скаржилася, що бабуся її годує, як на забій, і їй скоро доведеться змінити увесь гардероб. 
Так було заведено у нашій родині: ми багато кавували й чаювали впродовж дня. Завершивши швидку перекуску, ми збиралися йти на цвинтар. Тітка Галя взяла квіти, які я купила у місцевій крамниці ритуальних послуг та порізала пелюстки троянд садовими ножицями. Я здивовано спостерігала за наругою, яку чинила тітка Галина над квітами, які я дбайливо обирала для моїх баби Валі та діда Петра. 
– То, щоб мародери не перепродали квіти, – пояснила Оля, – можна ще чорним лаком для нігтів покропити, – додала вона й загорнула медівника з чорносливом у серветку, в дорогу. 
Я хотіла запитати, чи часто таке трапляється, але вирішила, що тітка Галя знає краще, тому обережно взяла понівечені квіти до рук й ми вирушили до міського цвинтара. 
Жовтень тішив теплим днем, під ногами шаруділо сухе листя, пахло коровʼячим послідом та сіном. Оля жваво розповідала про своє нудне навчання в місцевому коледжі, а тітка Галя бубоніла собі щось нерозбірливо під носа, подекуди згадуючи, чи ми не забули лампадки на всі могили та свічки з сірниками. До цвинтаря ми дісталися доволі швидко. З подивом я зауважила, що від крислатих дерев, які оточували старе кладовище, залишились тільки сухі пні. Тітка Галя відповіла, що дерева вирубали, бо розвелося дуже багато ворон, які в них гніздилися. 
Ми прибрали навколо могил моїх дідуся та бабусі, поставили у пластикові вази квіти, запалили свічки. Тітка Галя молилася, я дивилася на усміхнену бабу Валю й примружені очі діда Петра на могильних фото. 
– Мама казала, – почула я голос Олі, – що ви мені покажете памʼятник вашої подруги дитинства. 
Тітка Галя знову перехрестилася й подивилася на мене з відвертим сумʼяттям на зморшкуватому сумному обличчі. 
Мене прохання племінниці Олі заскочило зненацька. Ми ніколи не розмовляли з Уляною про цю історію відтоді, коли ми стали дорослими. 
– Ходімо, – без вагань сказала я, – і вирушила стежкою між могил, намагаючись не ставати на плити захоронень з позаминулих століть: деякі з  них вже геть зрівнялися з землею або ж заросли густими чагарниками. Я боялася, що вже й не згадаю, де саме була та могила, але через декілька метрів я запримітила закинуту каплицю, яка дивилася на мене сліпими зіницями розбитих вікон. Повернувши наліво, я побачила її. Ангельські крила ще збереглися, але кілька великих уламків відкололися від них. Її обличчя було ще сумнішим, а в камʼяних очах застиг докір та смуток. Оля з захватом дивилася на непримітну, напів знищену скульптуру, а тітка Галя ніяк не могла збагнути, чому Оля назвала «нашою подругою» якусь померлу дівчинку з позаминулого століття. 
– Я не принесла їй квіти, – з жалем сказала я, торкаючись тріснутого навпіл камʼяного крила. 
Вона була нашою з Уляною таємницею. Я дотримала свою дитячу обіцянку Уляні, але згодом кузина просила мене ходити на цвинтар саме до цього поховання. На могильній табличці збереглися уривки латинських літер та роки народження й смерті. Їй було дванадцять. Дітьми ми вирішили, що мертвій дівчинці було сумно та одиноко, тому ми приносили їй польові квіти й годинами сиділи біля могили незнайомки з вісімнадцятого століття, уявляючи, що її душа витає десь поряд з нами. 
Тонкосльоза тітка Галя уважно слухала моє одкровення, а Оля намагалася розібрати стерті часом літери імені померлої. 
– Я буду приносити їй квіти, – пообіцяла вона, – чи ви дали їй імʼя? – поцікавилася моя племінниця. 
– Ні, – відповіла я, – ми навіть одна одній не зізнавалися, чому нам, попри усі заборони дорослих, конче треба було вештатися цвинтарем, – легка посмішка торкнулася моїх вуст. 
– Ангеліна. Я буду так її називати, – сказала Оля й заходилася скидати сухе гілля з могили невідомої дівчинки. 
– Я думаю вона не заперечуватиме, – погодилась я. 
– Щоб ти сама на цвинтар не ходила! – гримнула тітка Галина. 
– І щоб не їла суниці, які тут рясно ростуть, зрозуміла? – я змовницьки підморгнула Олі. 
День був коротким. Сонце сідало за обрій і його розсіяне світло торкнулося сірого ангела з понівеченими крилами. Мені здалося, що смутний вираз камʼяного обличчя змінило спокійне умиротворення.