2. Нелегке завдання

 — А що ж таке, Артемчику? — єхидно зауважив Алекс, коли його друг, опустивши голову, повернувся за їхній столик. — Кишка тонка виявилася склеїти красуню?

 — Вона мене відшила, — Артем розвів руками. — Сказала, що в неї вже тут призначене побачення, і кавалер зараз з’явиться. Ну, буває…

 — А мені здалося, що вона, навпаки, була цілком не проти перейти до ближчого знайомства, — хмикнув Алекс. — А ти чогось сам шарахнувся від неї. Може, ти ще ніколи з дівчатами справи не мав? Немає, так би мовити, досвіду?

 — Ключове слово тут “здалося”, — буркнув Артем, який уже був не радий, що затіяв цю авантюру.

 — Так от же, можеш сам поглянути, я вас на телефон зняв. — Алекс відкрив відео і продемонстрував другові. — Що, й тепер будеш стверджувати, що не тікав від дівчини, аж черевики з тебе спадали?

— Якого біса ти це знімав? — психонув Артем.

 — А просто так, цікаво було. Ну що, ти програв, і я можу загадувати бажання?

 — Як хочеш... мені все одно…

Увесь хміль з Артемової голови випарувався, його вже починала дратувати обстановка бару, занадто голосна музика, відвідувачі з дурними посмішками на обличчях, навіть офіціантка, яка до того здавалася дуже милою, насправді виявилася кирпатою і з  кривими ногами. 

 — Тоді знаєш що, ти ж у нас молоде обдарування…

Алекс витримав театральну паузу, скоса спостерігаючи за виразом обличчя товариша. Так кішка біля мишачої нори присідає на лапки і очікує появи своєї жертви.

Артем зробив байдуже обличчя.

“Зараз якусь гидоту придумає, — приречено подумав він. — З нього станеться…”

Проте, на диво, присуд Алекса був не таким і страшним.

 — Тут мій добрий знайомий організував літературний сайт, — пояснив журналіст. — Ми його поки що тільки розкручуємо, але результати вже непогані. Там кожен бажаючий може публікувати свої книги. Якщо опус користується популярністю у читачів — то його починають продавати. Скажи, класно — сидиш, строчиш собі різні історії, а грошики капають на картку…

 — Ну і що? Ти хочеш, щоб я там виклав свої твори? — скептично посміхнувся Артем.

 — А чом би й ні? Зробиш перший крок до слави, бо поки що твої шедеври ніхто, окрім автора і  твоєї редакторки не читає…

Артемові стало образливо, адже його вірші у Фейсбуці набирали часом і до п’ятидесяти лайків, а іноді навіть хтось із друзів робив репост. Він вважав це неабияким успіхом.

 — Добре, можу викласти там кілька віршів, підтримати твого знайомого. — недбало промовив він.

 — Та ти, друже, як з Місяця впав, не інакше… Хто ж зараз читає вірші? — здивувався Алекс.

 — Ну, в мене ще є поема. Називається “Втрачене кохання”...

 — Ні, лорде Байроне, поема теж не піде. Треба писати роман. 

 — Який роман? — брови Артема полізли на лоба. — Ти що, глузуєш з мене? Я поет, а не прозаїк.

 — Ну, значить, станеш прозаїком. Та не дрейф, багато класиків починали писати вірші, а потім переходили на романи — і втягувалися, заробляли купу грошей. Ти мені ще спасибі скажеш. Покинеш свою шарашкину контору, будеш працювати вдома, як Джордж Мартін, сидітимеш у своєму кабінеті та творитимеш нетлінки… А за тобою бігатимуть видавці з проханням продати їм права на нову книгу…

Артем поглянув на Алекса з недовірою. Однак щось у його душі ворухнулося — можливо, ця остання фраза про видавців зачепила, бо він завжди мріяв побачити свої твори на папері, роздавати автографи вдячним читачам… Ну, якщо для цього треба написати роман, то він може й спробувати. Недарма у школі вчителька літератури завжди  хвалила його твори за багату фантазію…

  — Ну, в принципі, в цьому щось є… — замислено протягнув хлопець.  — У мене тут була задумка однієї фантастичної історії… Про те, як у далекій галактиці починається війна між представниками різних рас і…

 — Та почекай ти, не спіши, — Алекс поплескав його по плечу. — Скажу відразу, фантастикою ти там нічого не заробиш. Тільки час даремно втратиш. На тому сайті читачі  більше інші жанри полюбляють.

 — Ну, можу написати детектив, — не зовсім впевнено запропонував Артем.

 — От зараз і перейдемо до мого завдання, — лукаво посміхнувся Алекс. — Не будеш ти писати ні фантастики, ні детективів, а зафігачиш любовний роман. Усі читачки відразу твої будуть! 

 — Я ніколи про любов не читав, навіть не знаю, про що там писати. — обурився Артем. — Та й взагалі, не хочу, щоб із мене всі знайомі сміялися. Ні, тільки не любовне чтиво! Придумай щось інше! 

 — Слухай, Артемку, ти хочеш прославитися? Купу “бабок” заробити? Он там автори вже давали інтерв’ю і розповідали, що на свої гонорари можуть купити машину!

 — “Запорожця” горбатого? — пирхнув Артем. — Не віриться щось…

 — А от ти візьмеш і перевіриш! З тебе не убуде. Якщо такий вже сором’язливий  — то вибери собі псевдонім. Назвешся якимось Ланселотом Тобоським. Головне, щоб я знав, що це ти. Бо я буду за тобою стежити, і твори твої читати…

— А якщо я не захочу, то що ти мені зробиш? — Артема розсердив такий наказовий тон друга.

— А от візьму і викладу це відео у Ютуб, — Алекс постукав пальцем по екрану смартфона. — Нехай усі подивляться, як великий поет Артем Острозький, творець неперевершеної інтимної лірики, втікає від дівчини, яка хоче з ним познайомитися. У мене багато підписників, одразу прославишся!

Артем аж зубами заскрипів від досади. Ще не вистачало того, щоб Алекс і справді виклав проклятий ролик на загальне посміховисько. Адже сто відсотків, що тоді знайдуться глядачі, які зрозуміють — дівчина в червоному була зовсім не дівчина! Знайомі пальцями показуватимуть : "А, це той самий, що хотів "склеїти" трансвестита…"

— Я і без твоїх ультиматумів щось напишу на тому сайті, можеш не хвилюватися, — буркнув він. — Просто заради цікавості. Як він хоч називається?

— Та дуже просто — "Writer". Англійською значить "письменник".

— Ти думаєш, я не знаю, що воно значить? — Артем скривився. — Ну добре, добре, зареєструйся я на твоєму Writer-i.