Розділ 3 — Ранковий Парад Орхідей

Ранок був прозорий, як скло. Двір Академії Синьої Орхідеї прикрасили сині стрічки, а на круглій сцені розклали світлі килими. Пахло м’ятою, хлібом і мокрим камінням. 

Наставниця Плетіння коротко пояснила, що я показую просту вправу — нитку підтримки і дихання. Без фокусів. Без пафосу. Я кивнула і стала збоку сцени, поки виступали інші. 

Першими були Вартові: високий купол, який повільно опускався і збирав на собі ранковий дощ від фонтанів. Потім Відлуння: дзеркальні платівки, що лагідно повторювали сміх і плескання, не лякаючи, а заспокоюючи. 

Мене покликали. Я ступила на килим і глянула в перший ряд. Там сиділи обидва — Луціан і Каел. Один — випрямлений, як спис. Другий — спокійний, як вода в глибині. 

Я зняла з зап’ястя тонку стрічку і звернулася до глядачів. 

— Це просто про те, як не впасти, коли страшно. 

До мене вийшла першокурсниця з нашої групи — Яра. Вона нервово стиснула пальці. 

— Я поведу. Ти — йдеш із заплющеними очима. Якщо щось піде не так — зупиняємось, — сказала я і посміхнулася. 

— Гаразд, — тихо відповіла вона. 

Я розтягла стрічку між нашими руками. В залі стихли голоси. Ми зробили перший крок. Потім другий. Я згадала вчорашні слова наставниці: «Не тягни. Тримай рівно». 

Під ногами був не рівний килим, а вузькі «камінці» — подушки на різній висоті. Яра спіткнулася, затремтіла. 

— Стоїмо. Вдих. Видих, — сказала я. 

— Вдих. Видих, — повторила вона. 

Ми рушили далі. Через кілька кроків Яра розсміялася — , без паніки — і ступила на останній «камінь». Я забрала стрічку й поклала їй на долоню. 

— Це твоя нитка. Вона є, навіть коли її не видно, — сказала я. 

Аплодисменти були не гучні, але теплі. Наставниця кивнула. Я зробила крок назад, а потімі озирнулася — у першому ряду Луціан підняв великий пальці, а Каел ледь нахилив голову. 

Після нашої частини сцени черга дійшла до показу Вартування. Луціан вийшов разом із двома товаришами. Вони розгорнули три малі щити так, що між ними не лишалося «сліпих зон». На мить щось у повітрі защипало, і я зрозуміла: це не про силу, це про увагу. 

Коли парад закінчився, ми розбрелися по алеях. Орхідеї в глиняних вазонах хитали тонкими стеблами, глімери спали, згорнувшись у квіти. 

Луціан наздогнав мене на сходах до фонтану. 

— Гарно виступила. 

— Дякую. 

— Якщо хочеш, після обіду покажу трюк з бічним вітром. Корисно, коли раптом щось летить у бік сцени. 

— Добре. Я підійду, якщо звільнюся. 

Він кивнув і відступив півкроку, ніби даючи дорогу. 

Каел чекав біля лави, тримаючи в руках дві глиняні чашки. 

— Чай з м’ятою. Для сміливих і тих, хто веде. 

— Дякую. Я не смілива, я просто робила свою частину. 

— Іноді це і є сміливість. 

Ми сіли. Було тихо. Я дивилася, як на воді від фонтану пливуть малі кільця від крапель. 

— Яра була дуже напружена, — сказала я. — Але впоралась. 

— Бо дивилася не вниз, а на тебе, — відповів Каел. 

— Ти теж дивився на мене? 

— Так. 

Він не пояснив, навіщо. І мені це сподобалося. 

Після обіду ми знову зустрілися біля полігону. Луціан показав, як ставити щит під гострим кутом, щоб відбивати не лише прямий, а й косий натиск. Я спробувала — під незручним кутом у мене трохи затремтіла рука. 

— Отак, — він легенько торкнувся ліктя. — Не затискай. 

— Дякую. 

Каел стояв трохи осторонь і стежив за напрямом повітря. 

— Якщо щит під кутом, важливо, щоб потік не розкручувався, — сказав він. — Дозволь скажу, коли краще. 

— Кажи. 

Вони працювали разом рівно настільки, наскільки цього вимагала вправа. Ніхто не змагався. Просто робота. А в мені вирівнювався подих. 

Перед вечерею над дахами пролетіли ктиці. Білі силуети ковзали повітрям, і кожен крок здався легшим. Мені хотілося, щоб так було частіше — коли всі поруч, і ніхто нікуди не поспішає. 

На дошці оголошень з’явилася записка: «Завтра вранці — відкриті пари. Кожен може обрати собі напарника на тиждень». Я подивилася на аркуш і відчула, як всередині все на мить стихає. Вибір — це завжди трохи страшно. 

— Кого обереш? — спитав Луціан. 

— Подивлюся розклад, — відповіла я. 

— Якщо що — я вільний у другій половині дня, — сказав він. 

— Я — в першій, — тихо додав Каел. 

— Я ще подумаю, — сказала я і усміхнулася. 

Коли стемніло, ми розійшлися. На вікнах корпусів загорілися лампи, а в парку здійнявся легкий туман. Я пішла до гуртожитку з книжкою під пахвою і теплою чашкою в руках. Завтра — вибір. І він буде не про пафос. Про тихе «разом працюється краще».