Розділ 22.2

Навчальні будні та робота з архімагесою Маревою захопили мене з головою, майже не залишаючи час для відпочинку. Але мені подобалося так проводити час, хоч іноді я і втомлювалася від такого шаленого ритму. Одного суботнього вечора, коли Дем був зайнятий у бібліотеці, а Ніда сиділа вдома зі своїм братиком, я вийшла прогулятися з Айною.

Теплий осінній вечір накрив місто м'яким золотаво-мідним світлом. Листя ледве почало жовтіти, вітер приємно шарудів ним під ногами, а вечірнє небо вже забарвилося ніжними відтінками рожевого та персикового. Ми з Айною йшли центральною площею, жваво перемовляючись, заглядали у вітрини маленьких крамничок, вивіски яких випромінювали тепле світло. В одній крамниці були виставлені яскраві шарфи, в іншій — симпатичні керамічні фігурки, а далі спокусливо пахло свіжою випічкою з булочної. Ми говорили, сміялися, сповнюючись радістю та затишком цього осіннього вечора.

Нарешті ми зупинилися біля маленького кафе з різьбленими дерев'яними вікнами, за якими мерехтіли свічки. З кафе тягнувся приємний аромат кориці та яблук. Ми ввійшли всередину, щоб зігрітися після прогулянки, і замовили глінтвейн із яблучним пирогом. За вікном плавно опускалися сутінки, і ми, затишно вмостившись за столиком біля вікна, продовжили нашу розмову.

Ми так заговорилися, що не помітили, як поруч з нами з'явилися дві постаті. Тільки коли нас гукнули, ми підвели голови і з подивом виявили, що перед нами стоїть сестра Айни разом зі своїм хлопцем. Я не бачилася з Арейною з того моменту, як ми її перетворювали з темної назад на світлу. Ми запропонували їм приєднатися, і вони, зробивши замовлення, присіли поряд з нами.

— Вдома не бачимося, натомість у кафе зустрілися, — посміхнулася Арейна.

— Ти ж якщо не на роботі, то з Кадерном, — відповіла їй Айна.

— А ти в академії весь час пропадаєш.

— Мені треба вчитися.

— Як твої зілля, сестричко?

— Непогано, але до Кетти мені ще далеко. Ти ж пам'ятаєш Кетту?

— Звісно. Я ж її ледь не перетворила на темну. Не ображаєшся, Кетто? — Арейна обернулася до мене, винувато усміхаючись.

Я не злилася на неї. Я чудово розуміла, що Арейна була під впливом темної магії і не контролювала себе.

— Ні. Все гаразд. Слухай, Рей, мене давно мучить одне питання… — я все хотіла розпитати Арейну про дещо, але не знала, чи буде таке питання доречним.

— Я так розумію, що питання стосується темних магів? — умішка сповзла з обличчя Арейни.

— Так, — кивнула я. — Можна спитати? Якщо тобі неприємно, то я не стану.

— Запитуй, чого вже там… — погодилася Арейна.

— Я не можу зрозуміти один момент… Чому коли темних магів перетворюють назад на світлих, то вони не розповідають, де знаходиться лігво темних магів? Їх би швидко переловили тоді.

— Все просто, Кетто, — мені здалося, що Арейна видихнула з полегшенням. Мабуть, вона чекала на більш особисте питання. — Разом зі зникненням темної магії з тіла у людини стираються і деякі спогади, що з нею пов'язані. Людина не пам'ятає, де мешкають темні маги, деякі імена забуваються, поступово тьмяніють спогади про напади, які людина робила, коли була темною. Таким чином, людині легше адаптуватися до того, що трапилося, адже її не надто мучить минуле, а темні маги так захищають інформацію про себе. Ось і весь секрет.

— Зрозуміло. А я думала, чому ж ніхто не шукає лігво темних за розповідями таких, як ти. Виявляється, нема чого розповідати.

— На жаль, — зітхнула Арейна. — Я б із радістю розповіла всім, де ця погань живе, але ні. Я нічого не пам'ятаю.

Закривши питання, яке мене хвилювало, ми повернулися до легших тем для обговорення. Наговорившись, ми зібралися йти — Арейна з Кадерном до нього додому, а ми з Айною назад до академії. Цими вихідними ми обидві вирішили залишитися там. Айна хотіла підтягнути навчання, я ж планувала пробратися вночі до кімнати Дема. У нього була купа справ у бібліотеці: архімагеса Тіррена замовила нові підручники та посібники, і йому треба було їх внести до бази та розставити по полицях.

Ми з Айною збиралися йти назад пішки, тому що від порталу все одно було далеко йти в академію, майже так само за часом, як і без нього, але Арейну з Кадерном ми вирішили провести до нього. Коли ми вийшли з кафе, сонце вже зникло за обрієм, огорнувши місто приємною напівтемрявою. Повітря стало прохолодніше, а звуки тихіше і м'якше. Легкий туман клубився по землі, ліхтарі мерехтіли, кидаючи золотисте світло на порожню вулицю, якою ми йшли до порталу. Вітер тихо шелестів листям і все здавалося таким спокійним, наче сам вечір затамував подих. Тиша навколо відчувалася надто глибокою, ніби сама природа затихла в очікуванні неприємностей. Вітер стих і звичні звуки раптом зникли, залишаючи лише ледь вловимий холодок напруги. Все виглядало спокійно, але цей спокій тиснув на мене, змушуючи серце мимоволі стискатися. Мені здавалося, ніби щось причаїлося поруч, готуючись порушити цю оманливу гармонію.

Не встигли ми пройти й кількох кроків цією тихою, безлюдною вуличкою, як у темряві серед дерев майнула підозріла тінь. Я напружилася. Арейна також. Вона приклала палець до губ, роблячи нам знак мовчати, і зупинилася, уважно оглядаючись на всі боки.