Розділ 15.2

У Тіанії ми зняли кімнату в таверні неподалік порталу, купили пиріжків на обід і одразу ж попрямували у бік Зачарованого лісу. Біля самого краю розташувався невеликий парк з кав'ярнею, сувернірним магазинчиком і будинком, де чекали відвідувачів провідники.

— Вітаю вас! Я Таліван Дуані, провідник. Вас цікавлять історії Зачарованого лісу, підказки щодо його рослинного світу чи бажаєте просто прогулятися? — спитав у нас провідник — літній чоловік з ельфійськими вухами і довгою сивою бородою, в якій виднілися кілька тоненьких кісок, прикрашених нитками та бусинами.

— Ми хочемо просто прогулятися й зібрати трохи трав. Ми знаємося на них, — відповів Дем.

— Тоді це коштуватиме 45 мідних веллатів з людини.

Заплативши провіднику, ми попрямували у бік лісу.

— Я поведу вас стандартними стежками. Вийдемо на кілька галявин, — при вході до лісу провідник зупинився і уважно подивився на нас. — Я йду попереду, ви за мною. Якщо вам потрібно зупинитися, обов'язково кажіть мені. У жодному разі не втрачайте мене з поля зору, інакше ліс заведе вас у такі нетрі, що самі не виберетеся. Пошуки тих, що заблукали через недотримання правил, платні: 150 мідних веллатів за людину або групу людей в одному місці.

— Нам все зрозуміло, магу Таліване, — Дем кивнув провіднику і взяв мене за руку, мабуть, хвилюючись, щоб я не загубилася.

Ми йшли не поспішаючи, періодично зупиняючись на деяких галявинах. Таліван Дуані показав нам, де ростуть найнезвичайніші гриби Велланії — мерехтливі парасольки, порошок з яких додавав ефект мерехтіння не лише зіллям, а й стравам. Я змогла зібрати достатню кількість, щоб мені вистачило надовго.

Крок за кроком ми все далі пробиралися вглиб Зачарованого лісу і я дивувалася, як тільки провідники вміють знаходити тут дорогу. Звичайні люди легко могли заблукати тут, ліс міг їх відвести в будь-яку точку. Вважалося, що у Зачарованому лісі є кілька паралельних вимірів.

— Як вам вдається не заблукати тут, магу Таліване? — запитала я, страждаючи цікавістю.

Таліван Дуані повернувся до нас і, зупинившись, загадково усміхнувся.

— Я вмію слухати ліс. Він розповідає мені, куди йти.

— Це якийсь особливий дар? — здивувалася я.

— Так. У нас в Соммерінді та в Невлідді таких людей звуть дітьми лісу або просто лісовими. Ми відчуваємо рослини, знаємось на них, розуміємо природу.

— Вперше чую про такий дар. Він буває тільки у соммеріндців та невліддців?

— Ні, що ти, дитино, — похитав головою старий. — Він зустрічається скрізь, але цей дар рідкісний.

Я не стала далі розпитувати провідника, щоб не марнувати час — адже треба зібрати побільше трав і грибів, поки ми тут. Розпитаю про дар згодом у архімагеси Мареви. Вона напевне про нього повинна знати.

Коли Таліван Дуані вивів нас на велику галявину, залиту післяобіднім сонцем, ми вже встигли зібрати достатньо всього. Він запропонував нам присісти на повалену колоду біля струмка, щоб трохи відпочити та пообідати. Ми з Демом встигли втомитися, тож з радістю прийняли його пропозицію.