Тривога - це не вирок!

Всім привіт, читачі та автори, останнім часом почала помічати довкола себе багатьох людей, у яких є психологічні проблеми. Хтось тільки-тільки зіштовхнувся зі своєю бідою, хтось вже на середині шляху, хтось бореться роками. Тому я вирішила, використати можливість та розповісти про це, на даній платформі, щоб ви побачили: таке буває, і це мине, якщо діяти. Саме тому, сьогодні я розкажу вам історію свого Генералізованого Тривожного Розладу (скорочено ГТР).

Отже, спершу поясню, що таке ГТР ­— це психічне захворювання, що характеризується стійким і надмірним почуттям ­тривоги, а також занепокоєнням через безліч подій і дій. ­Часто ГТР поєднується з іншими тривожними і депресивними розладами, а також багатьма соматичними захворюваннями. В моєму випадку ГТР поєдналося з Постравматичним Стресовим Розладом (ПТСР) та депресією.

Скільки страшних слів? Правда?))) А мені тільки 23 роки. Отже, з чого все почалося. Я, взагалі, завжди була чуйна особа, яка вразливо сприймала все довкола. Так, плакса я ще та. Але в один момент все вийшло з-під контролю. Трапилося це під час роботи вожатою в дитячому таборі. Мало сну, велика відповідальні за дітей, посилений контроль, пресинг начальства, і ось на третьому тижні робота моє тіло й психіка здалися  і в мене трапилася панічна атака (ПА). Хоча тоді я була впевнена, що маю інфаркт, і просто вмираю. Під час чергування у їдальні почала сильно паморочитися голова, цей стан наростав, тож довелося сісти на стілець і в цей момент мене накрило. Відчуття, наче ти падаєш з дев’ятиповерхівки. Кінчика пальців німіють, серце вистрибує, наче от-от проб’є грудну клітину, піт, який миттєво вкриває все тіло, шум у вухах. І вишенькою стовідсоткова впевненість в тому, що ти зараз помираєш і це твої останні секунди.

На щастя, в таборі завжди є мед. персонал, і тоді мені сяк-так допомогли. Звісно, після закінчення роботи у таборі я першим ділом пішла у поліклініку перевірятися на всі можливі хвороби. Здала купу дорогих аналізів, і єдине, що в мене виявили це гіперфункція парасимпатичної нервової системи. Лікар пояснив, що таке буває, нічого страшного і щоб я жила собі далі. Ну я й жила. Але приступи не минули! Траплялися вони десь раз у місяць. Через пів року  я не витримала, вбила симптоми у гул пошук і мені видало таке цікаве слово, як панічна атака. Тоді я й дізналася, що то таке.

 І звичайно після недовгих роздумів сіла на автобус та поїхала до псих. лікарні на прийом до психолога. Погана ідея була, скажу чесно. На той момент я була вже досить в тривожному стані, тому навіть короткотривале перебування в даному місці мене налякало до чортиків. Дорогою до реєстратури і власне до лікаря психолога я сплакнула вже три рази від страху, і від пацієнтів, який бачила неподалік. Саме тому коли прийшла на прийом, то була в неадекваті. Двадцять хвилин я ридала, вичавивши з себе тільки те, що мені буває вночі дуже страшно. Лікарка порадила, уявити свій страх кумедним і відпустила мене. Ясна річ наступні три роки я й думати боялася про подібні походи до психологів. Але час йшов... Тривога не зникала... Частково я звикала до неї, хоч розуміла систематичне погіршення...

Осінню 2019 року прийшов апогей мого стану. Щодня я боялася та переживала через все на світі. І виключенням не став мій кіт. Ось банальний приклад мого звичайного дня: в кота гарячий ніс. Наступні пів години я з панікою шукаю мільйони котячих хвороб, подумки вже готуюся реанімувати свого улюбленця та шукаю номер ветеринарної клініки. І ось таке відбувалося щодня по кілька разів. Це неможливо було контролювати. Неможливо змусити себе припинити переживати, коли ти переживаєш... У вересні  я знайшла номер психіатра, який на мою думку був достатньо кваліфікований, що я могла йому довіритися. Проте номер знайшла, але не дзвонила. Було дуже страшно, і стояв всередині якийсь бар’єр. Тривога не нежить від неї капель не буває... Ну чим мені там допоможуть? І коронне: витрачати гроші на психологів... ну ні.... Ось таки три місяці я час від часу зиркала на номер, але не дзвонила.

Проте пройшов день Х. В мене трапилася ПА,  в ковбасному магазині, коли я не могла обрати, яку ковбасу купувати... Смішно правда? А мені тоді було не смішно. А страшно. Того ж дня подзвонила й записала на прийом. Почалася нова сторінка моєї історії. Одразу поставили діагноз, і були виписані відповідні ліки. Наступного ж ранку після першої випитої таблетки я відчувала себе  новою людиною. Більше не було вічного відчуття тремтіння у тілі та пришвидшеного серцебиття. Я змогла спокійно ходити та не тривожитися. Отакі чари. Але це ще не все. Далі психіатр мені порекомендував кваліфікованого психтерапевта. І  я не шкодуючи жодної копійки пішла на терапію. Це було моїм найкращим рішенням!

Двох місяців сеансів вистачило, щоби я вилікувалася. Щоби я відчула себе здоровою людиною, яка любить себе і поважає себе. Ми розклали по полицях всі мої проблеми. Щоразу після сеансів я виходила окрилена, і дотепер сумую за своєю писхотерапевткою. Під час прийому почувала себе фантастично: прийнятою, зрозумілою, в безпеці. Могла розповісти про все. Геть чисто все, знаючи, що мене не осудять, а приймуть. Мені дали десятки дієвих порад та механізмів боротьби. Це був найкращий досвід і вклад, який тільки міг бути. Адже протягом цих місяців я всі свої кошти. Всі! Вкладала у лікування, яке є недешевим. (один сеанс 500 грн, плюс медикаменти які теж не дешеві). Але кожна копійчина варта того. Кожнісінька.

Отож, якщо ви такі ж, як я. Якщо ви знаєте, що таке тривожність, депресія, ПА, то не думайте, що воно саме собою мине. Не мине. Не мине! Тут потрібно лікуватися, і потрібно бажати вилікуватися. Якщо з першого разу не знайшли психотерапевта, з яким почуваєте себе комфортно, то не біда. Зверніться до іншого. Не будь байдужими до себе. Ми народилися не для того, щоб проживатися свої життя будучи не щасливими!