Весела історія потраплянки

Хочете поринути в інший світ? А посміятись? Підняти свій настрій, особливо в таку погоду? Тоді вам сюди:

Дилогія: …для Демона від

 Стефанія Лін

Принцеса для демона

Кохана для Демона

Анотація до книги "Принцеса для демона"

Якщо ти потрапила в інший світ, опинилась у лапах демона, стала невільницею гарного, тільки ззовні, чоловіка, що робити? Тікати? Правильно. Намагатись вирватись з його лап? Теж правильно. А ще було б непогано дізнатися, що цей Демоняка задумав і для чого присвоїв мене собі.

Анотація до книги "Кохана для Демона"

Скільки б я не тікала від Імператора Саари, він кожного разу мене знаходив та повертав. Адже у нього була важлива місія — принести мене, бідну та нещасну дівчину з іншого світу, у жертву. Але, як виявилось, навіть могутнього Демона змогли переплюнути й змусити грати за власними правилами. От тільки, що в такому випадку робити мені, коли смерть вже дихає у спину?

Цитати:

– І що, не страшно зовсім? – Так тихо та вкрадливо каже, що мурашки біжать шкірою. Робить крок до мене й нависає зверху. Кладе дві своїх лапи на мої плечі й ще ширше розкидає крила. Дивиться прямо в очі. А в його я бачу спалахи вогню. Чорні, ніби безодня, і з іскрами жовтого. Моторошно, ага. Вміє, Демоняка, страху навести.

– А кого мені боятися? – Фиркаю, приховуючи страх за дзвінким голосом. – Я взагалі не з цього світу! І в демонів не вірю! От так! Тільки в Бога!

Приміщенням проноситься його гучний сміх. Але свої руки з моїх плечей так і не забирає, гад, а я через це поворухнутись не можу.

– Не віриш в демонів? – Хмикає. – Я Імператор Сеер, Головний Демон, Творець Імперіїї Саар!

– Фантазія, я так розумію поганенька? – Буркаю тихенько. – Сеер, Саар…

– Що-о-о-о? – О, так він ще й емоції не контролює. Хоча, якщо вірити фільмам усіляким, то так і є. – Ти! Людина! Ти!...– Ще й красномовством не відрізняється.

Забирає, нарешті лапи з моїх плечей, від чого навіть дихати легше стає. Сили в нього ого-го-го!

– Людина! Так! – Фиркаю знову. – І я… – от як нормально повторювати про те, що я не звідси, у прямому сенсі слова й не виглядати психічно хворою?

– Ти мій дарунок від королівства Ремакс! За допомогу та порятунок! – Його голос ніби грозовий звук лунає всюди, відбивається від вогнищ, що вже шиплять позаду. – Ти – моя полонянка! Безвільна, безправна жінка! І смієш відкривати рота?!

– Я ще й на ногу наступити можу! – Хмикаю, тримаючи власний страх за сімома замками й саме роблю це: наступаю йому на ногу м'якою туфелькою. Але з усієї сили. І поки демон від шоку втрачає мову, починаю тікати, оббігши його.

****

Тільки зараз приходить усвідомлення, що Леля у моїх руках мертва.

Мертва…

Я її вбив!

Фактично власними руками.

Адже пульсу я так і не відчув.

Руки тремтять ще сильніше. Храм за спиною з гуркотом на всю Долину починає руйнуватися, ламатись на груди каміння. Часу на усвідомлення чи самознищення немає, тож перекидаю Лелю через плече, просто не можу собі дозволити залишити її тут, а іншою рукою хапаю важку пантеру. Розпускаю крила та злітаю. Вчасно. На мить затримуюсь у повітрі й спостерігаю за зруйнованим храмом, який тримав жерців століттями, а я їх випустив.

А потім змахую крилами й лечу у ніч. В голові проносять наші минулі дні. Можливо це перші ознаки божевілля, яке проникає у голови кожного хто насмілиться бути у Долині понад три дні, а можливо серце так виказує тугу та біль за тією, що на плечі.

***

Сама того не розуміючи вибігаю до моря. Солоний вологий вітер б'є в обличчя. Хвилі накотують на берег. Їх шум не заспокоює ,а навпаки дратує, тому що….

Тому що тут я опинитись мала б з Сеером…

Він обіцяв!

– Обіцяв! – Кричу. Та чують мене тільки чайки й можливо морські створіння. – Ти чуєш, Демоняка?! Ти обіцяв!

Біль розповсюджується судинами. Отрутую тече змушуючи впасти на коліна у пісок, впертись долонями в мілкі піщинки та знову зайтись риданнями.