Розділ 1

- Ви будете щось замовляти чи ні? - Офіціантка вже вчетверте підбігає до столика і якщо минулого разу, коли тут був Девід, вона розтягла губи від кутика до кутика рота, ледве не порвала той самий ротик та випромінювала неймовірно класний настрій, то наразі на вустах немає навіть найзвичайнісінької посмішки, з якою б варто обслуговувати клієнтів. Якщо до цього на горизонті був симпатичний і схоже заможний чоловік, то наразі за столом залишилася цілком не цікава для неї дівчина, тобто я й офіціантка явно вважає, що нічого дорожчого за воду я не замовлю. А оскільки водичка безплатна, то хрін їй в кишеньку, а не чаюшка.

- У вас є фірмова страва ресторану? - Я казала, що мені шмат в горло не полізе, бо всі думки були про Девіда та про те, що нас тепер пов'язує на все життя? Забудьте. Я швидко перебуваюся та змінюю плани.  

- Так, звичайно, індичка по-ангарські під вершковим соусом, фірмова страва від нашого кухаря. Але вона дуже дорого коштує. Я можу...

- Чудово! Давайте цю індичку, щось на перше та пару десертів на ваш смак, - мені плювати, що вона там може. Схоже дівчина вирішила запропонувати щось більш бюджетне для такого нещастя як я, котре може собі дозволити тільки картоплю фрі й то не велику порцію. - Скільки очікувати на замовлення?

- Хвилин тридцять, - ображено підтискає губки й цим втрачає свої шанси отримати хоча б пару гривень за свої "старання".

- Чудово, я вас більше не затримую, - відсуваю меню і таким чином демонструю, що ні його, ні її я більше не потребую. Сподіваюся, що вона не плюне в мій суп, коли буде виносити замовлення. Бо там така скорчена гримаса була на її фейсі, коли воно відчалювало... Жах.

Тепер я маю жити для нас двох. Для мене і для мого малюка. І варто розпочати з того, щоб налагодити гарне харчування, щоб дитина росла здорова і нічого не потребувала. Після появи Девіда в цьому ресторані, у мене з'явилася можливість не економити на всьому підряд, тож я тут же нею користаюся, збираючись задовольнити водночас і гастрономічні потреби та морально відійти від зустрічі з чоловіком. Заїсти цю зустріч. 

- Привіт, - використовую цей вільний час з користю, поки готується моя індичка й набираю до людини, з якою збираюся поділитися своєю приголомшливою новиною, - як справи? Ти зараз на роботі?

- Привіт, сонечко, так, на роботі, а що щось трапилося? - Після того, як Девід ніби то забрав мене жити від матері, я не повернулася додому. Я весь цей час проживала в готелі. Не хотілося визнаватися рідній в тому, що вона мала рацію і що чоловік справді мною скористався і викинув як непотріб. Хоч насправді воно так і не було, але в очах мами все буде виглядати саме так. Рідна саме під таким кутом погляне на дану картину.

- Та ні, все гаразд, нічого не трапилося, - "крім того, що ти станеш бабусею, а так ні, нічого, взагалі дрібниці" - хочеться додати, але залишаю це доповнення за кадром, - я до тебе під'їду через півтори годинки, добре?

- Та без проблем, під'їжджай. Діанко, справді все нормально? - Важко приховувати щось від рідної матері, яка виношувала тебе, народила, а потім ще й виховувала. Думаю, вона на ментальному рівні відчуває, що щось та й сталося, саме тому так допитується.

- Так, справді, ну, тоді до зустрічі, цілую, - звертаю цю розмову, поки сльози, котрі покотилися з очей, не перетворилися в схлипи, а після в неконтрольоване ридання, котре вже не зможу приховати від рідної. Якщо так вийшло, що Девіду я не повідомила про маля, то хоча б комусь маю це повідати. Кому як не мамі? Кому як не найріднішій людині у цьому світі?

Тільки це потрібно зробити при особистій зустрічі, щоб бачити її реакцію, відчувати градус розмови. Тому нервово очікую свою індичку, сяк-так розбираюся з нею, бо апетит знову зник, пакую десерти в сумочку й мчу до мами в ательє. Здається, що якщо розповісти новину про свою вагітність, то камінь з душі впаде і я зможу дещо розслабитися. Все ж таки не кожного року стаєш вагітною. А якщо ще й врахувати той момент, що ще недавно я була незайманою... А вже зараз майбутня молода матуся... То тим паче.

- Привіт, мамочко, - я поспішала в ательє з бажанням кинутися рідній в обійми й відчути ту підтримку, яку вона мені завжди давала і на яку у мене й цього разу були величезні сподівання. Але з сентиментами довелося трішки пригальмувати, оскільки мама була не одна. - А хто ці люди?

Це я вже додала пошепки їй на вухо, щоб ці два чоловіки, які знаходилися в приміщенні, не почули мого питання. Щось на клієнтів вони не дуже схожі... В якійсь спецформі, з валізками. Тільки не з такими, де носять важливі документи, а де зберігається інструмент. Різні там молотки, ключі, інша схожа штукенція.

- Та нарешті дійшли руки до того, щоб замінити скло на вітрині, тож покликала майстрів, щоб вони цим зайнялися. Пам'ятаєш того неврівноваженого чоловіка, про якого ти мені розповідала та який кидався тут взуттям, яке ніби то кепсько полагодили?

- Пам'ятаю, - киваю й дивлюся ніби на маму, а насправді перед очима та мугиряка з претензіями, Девід, котрий заступився за мене та змусив чорта перепрошувати, запрошення на каву... З якої все завертілося, закрутилося...

- Діанко, - з цих флешбеків на грішну землю мене повертає голос мамочки, яка за чимось нахилилася, - а це що таке?

Переводжу погляд на руку, яка ще пару хвилин тому стискала довідку про мою вагітність і усвідомлюю, що тепер її там немає... За цими всіма згадками я не помітила, як пальці розтиснулися і папірець полетів на підлогу...