Пролог

- Діано, з вами все гаразд? - Микола Іванович збентежено вдивляється в моє обличчя, намагаючись усвідомити, чи зі мною справді все окей. - Ви якась зовсім бліда. Можливо, водички?

- Дякую, - вдячно приймаю склянку та осушую її одним махом, хоча прекрасно знаю, що варто пити маленькими ковточками. - Я хвилююся за дитину...

Виражаю те, що є причиною моєї блідості та переполошеного стану. Відтоді як я дізналася, що вагітна, з того моменту моїм всесвітом стала така маленька людина всередині мене. І я дуже переймалася за те, щоб з тим всесвітом нічого не трапилося. Ось і зараз я сиджу в лікаря на плановій перевірці й не можу сповна контролювати свої емоції.

- Ну і чого хвилюватися? - Щира посмішка розпливається на обличчі цього доброго дядечки, дозволяючи мені трішки розслабитися й хоча б віддерти пальці від столу, в котрий я вчепилася, ніби в рятівне коло. - З дитинкою все нормально. Вагітність протікає ідеально. Ні вам, ні малечі нічого не загрожує.

- Справді? - Відчуваю, як сама по собі дурнувата посмішка розквітає на моєму лиці, але нічого не можу з цим зробити. Напевно, ця тривожність з'явилася в мене після того, як з мого життя зник Девід. Як виявилося, навіть невеличкої присутності в моєму житті даного чоловіка вистачило задля того, щоб я прикипіла до нього душею та тілом. Мені його дуже не вистачало, я потребувала Девіда, а якщо врахувати той момент, що я виношувала від нього дитину... Мені як кисень була необхідна ця підтримка та опора. А її не було... І від цього не було впевненості в тому, що все буде добре. Від цього і нерви, котрі давали про себе знати й деколи брали вверх наді мною.

- Справді. Але, Діано, ні вам, ні дитині не потрібно зайвих нервів, - Микола Іванович ніби прочитав мене як відкриту книгу, попереджаючи стосовно різких емоцій, - варто триматися позитивної хвилі, якщо ви хочете, щоб і надалі вагітність протікала в гарному річищі. Позитив, позитив, і ще раз позитив, зрозуміло?

- Так, так, дякую, - лікар має рацію - я маю ввімкнути голову та усвідомити, що мої хвилювання безпосередньо перетікають на дитину, а я ні за що не можу дозволити, щоб їй було кепсько. Тож я підірвалася зі стільчика з першочерговим планом на найближче майбутнє - придбати морозиво. Величезний ріжок такий, з горіхами, з якимось джемом, і щоб побільше морозива і джему. Варто черпати позитив з будь-якої речі в будь-якій ситуації, а що може бути простіше, ніж придбати мої улюблені ласощі та зарядитися позитивом? Тим паче фігура наразі відходить на другий план, на першому знаходиться моя дитинка.

З таким от "грандіозним" планом я вискочила з кабінету лікаря й почала в голові згадувати, де я бачила неподалік якийсь кіоск, чи то магазин, де можна було б придбати морозива. Якщо не помиляюся, то навпроти самої лікарні знаходився відповідний кіоск, так?

Потрібно перевірити! Дала я собі таку настанову, але навіть не встигла вийти з лікарні, та де там, навіть не покинула поверх, на якому проходила огляд, як назустріч...

Різко розвертаюся на сто вісімдесят градусів, кидаюся в протилежну сторону від тієї, куди до цього чимчикувала і...

- Куди ти преш? - Дівчина приблизно моїх років, в білому халаті, що певно означає, що вона працює в цьому медзакладі, незадоволено бурчить в мій бік. При цьому знищуючи мене поглядом, начебто я вкрала в неї гаманець. Хоча насправді просто наскочила на неї, коли робила свій поліцейський розворот і від цього зіткнення всі папери, які до цього вона тримала у руках, розлетілися в різні сторони. Встеляючи ними всю підлогу.

- Вибачте, будь ласка, - примирливо видаю і нахиляюся, щоб позбирати ці документи. Хоча виникає бажання гаркнути їй в обличчя, що потрібно підбирати слова, коли вона спілкується з іншими. Тим паче якщо дівчина тут працює, то має усвідомлювати, що люди не просто так сюди заходять, щоб випити чайку, а приходять на перевірку. І негативні емоції таким людям точно не потрібно. А вона нічого крім негативу та цих розкиданих папірців з собою не носить.

Можливо, він не помітив мене? Можливо, пройде повз і навіть не зверне на мене ніякої уваги? Існує ж така ймовірність?

- Тримайте...

Боже, а ти був поряд зі мною, коли Микола Івавнович говорив на рахунок позитивних емоцій? Якщо так, то чому притримуєшся іншої тактики?

- Дякую, доброго дня, - а ось до цього персонажа медпрацівниця звертається куди по-іншому, ніж до мене. Так, я розумію, що цей чоловік замість того, щоб вибивати папери з її рук, навпаки допомагає їх зібрати... Але чому ця дівка муркотить так, ніби кішечка в березні місяці? І чому корчить такі оченятка, начебто хоче знайти собі житло, бажано в цього чоловіка вдома?

Та правда цю кішечку повність ігнорують, чим змушують її звідсіля зникнути, ображено підтиснувши губки, а погляд цього чоловіка спрямований точнісінько мені у вічі.

"Вали звідси й чимчикуй за своїм морозивом" - волає внутрішній голос і я з ним повністю солідарна. Тож розриваю цей зоровий контакт та роблю крок від Девіда. Від свого минулого. Бо він сам сказав, що майбутнього у НАС немає. Його просто не існує.

- Зачекай, - та минуле просто так не відпускає. Ні загалом, ні зараз, коли пальці чоловіка стискають мій лікоть та не дають втекти, підібгавши хвоста, - що ти тут робиш?

- Тобі яке діло? - Ідеально, що внутрішній голос дещо привів мене до тями, змусив не стояти тупо в ступорі, тож я зберігаю цю войовничу хвилю. Смикаю тілом так, щоб скинути руку Девіда з себе та впиваюся поглядом у його очі. Хочу показати, що я не та дівчинка, об котру він по факту витер ноги й пішов собі далі. Залишивши мене й дитину виживати у цьому безжалісному світі.

- Тобто яке? Взагалі то...

- Вибачте, - наш дует перетворюється на трійцю і цим третім являється Микола Іванович, - вибачте, що перериваю. Діано, ви пам'ятаєте мою настанову про позитивні емоції?

- Ну, так... а що? - Невже лікар вважає, що вагітність настільки стерла мою пам'ять, що я навіть не можу згадати, що було буквально пару хвилин тому?

- Дотримуйтеся її та не забувайте про найголовніше, - якось все надто розпливчасто. Напевно, і Микола Іванович це усвідомив, тож додав наступне, - ось ваша довідка про вагітність. Ви її забули в моєму кабінеті. Тримайте. Гарного дня і ще раз вибачте, що перервав вашу розмову.

Лікар навіть не усвідомлює, яку підставу він мене влаштував своєю появою...

- Ти вагітна? - Дурне питання, якщо врахувати, що Микола Іванович все це тільки що озвучив, але Девід ставить його після того, як кидає погляд спочатку на довідку, яку я судомно стискаю в руці, після на мій животик, котрий ще не видає мого особливого стану, а потім вже вдивляється в моє обличчя. Вже там вишукуючи відповідь на своє запитання.

- Тобі яке діло? - Я наразі як папуга, так, усвідомлюю, але і справді - яке йому вже діло до мене, до мого життя...? До моєї дитини?

- Яке мені діло? - Це питання вмить розбурхує чоловіка, якщо до цього він був спокійний, вибитий з колії після появи лікаря, то вже зараз палає гнівом і робить до мене крок, небезпечно близько скорочуючи відстань. - Ти хочеш сказати, що навіть місяця не минуло з нашого розставання, як ти плигнула в ліжко з іншим?

- Та що ти собі дозволяєш? - Різко відбиваю. Хотіла ще зарядити ляпаса по його нахабній пиці, але втрималася, щоб не наробити біди. Втрималася в першу чергу заради дитини.

- Чи, можливо, все набагато простіше - це моя дитина і ти її приховала від мене?