Розділ 7: На роздоріжжі

— Привіт, дворняжко.

Тіло приємно лоскочуть дивні вібрації, і я розплющую очі, вдивляючись у навколишню темряву.

Руки безсило хапають повітря, тіло, заніміле й абсолютно невагоме, повільно пливе на хвилях мороку, не відчуваючи ваги та болю. Привітання повторюється, відбиваючись від дивної пелени, і я кручу головою, намагаючись вловити в темряві образ того, хто говорить.

— Бігом! На ліжко!

— Врятуйте її… Я благаю вас, будь ласка, врятуйте…

— Крістофере, вийди звідси!

— Де ви?

— Я тут.

— Тут.

— Обернись!

Я відкидаю голову назад, плавно перевертаючись над землею, і впираюся поглядом у промінь світла.

— Питай, сирітко.

— Що?

— Швидше…

— Швидше.

— Питай!

— Я не розумію…

— Пробита легеня.

— Що… Що мені робити?

— Подай он ті камені. Давай!

— Вона виживе… Захист… Сила її врятує…

— Захист тут не допоможе. Це так не працює.

— Слухай, ти! Мені байдуже, що ти робитимеш! Але якщо вона помре… Я тебе вб'ю, зрозумів?! Я тебе знищу!

— Все сказав?

— Я не розумію!

— Питай!

— Давай, сирітко…

— Хто ви?

— Я абсолютність.

— Я незмінність.

— Жорстока, обнадійлива…

— Зцілююча.

— Я рівновага.

— Питай, питай, Вбивце!

Я закриваю вуха, мружачись від безладного гомону. Голоси долинають до мене звідусіль, і я перебираю очима темряву, відчуваючи, як тіло повільно розчиняється в повітрі.

Я зводжу очі востаннє. До променя, теплого й рідного, що пробився крізь темні матерії. До голосу, м'якого і знайомого, що лине з останнім відблиском світла.

До дивного, тендітного силуету, що випаровується в порожнечі.

— Тримайся! Не смій, Алекс, чуєш? Не залишай мене…

***

Чоловік нервово ходив туди-сюди, не наважуючись обернутися, глибоко вдихаючи тонкі нотки димлячої ялівцевої палички. Позаду продовжувало тремтіти повітря, розтрушуючи іскри тьмяного вогню в низькому чавунному каміні.

— Навіщо це? — не витримав він, різко обертаючись і присідаючи біля ліжка.

— Підсилюють вроджені магічні здібності та допомагають контролювати свої елементальні сили, — відчеканив чоловік, заперечно хитаючи головою. — Неважливо…

— Зачекайте! — сполошився блондин, відходячи від книжкової шафи. — Це точно безпечно?

— Ваша Високосте, не зрозумійте неправильно, але про безпеку ми подумаємо згодом.

Чоловік забрав від грудей дівчини золотий багатогранник, і, звівшись на ноги, повільно наблизився до столу. Відкривши металевий футляр, він обережно повернув камінь на місце, зачиняючи кришку й нашіптуючи якісь дивні, незнайомі слова.

— Я поглинув шкоду. Захист зробить свою справу, рани затягнуться, але… — він запнувся, торкаючись холодної деревини костура. — Вона злиться.

— Ще б пак… — прохрипів Командор.

— Ні, неприродно. Надто сильно. У неї проблеми з контролем?

— Вона… — почав Принц, присідаючи біля ніг подруги, — казала, сила бере над нею гору.

— Очікувано. Коли їй видалили мітку?

— Рік тому… так, здається, рік…

— Вісімнадцять місяців, — процідив Командор, ніжно погладжуючи дівчину по вологому, холодному лобі.

— Усі через це проходять. Хоча, зрозуміло, у більш зрілому віці. Згодом Негата згасає. І сила починає… бити ключем. Перешкоди більше немає, і вона ллється звідусіль. Нас до такого зазвичай готують. Пояснюють, як стримуватися, як перенаправляти та концентрувати, але Алекс чомусь…

— Вона сирота. Ви були першим Даруантом, якого вона зустріла.

— Хм…

Чоловік втомлено опустився на протерте крісло, підтримуючи руку на кінці костура. Жовте світло, яскраве і засліплююче лише секунду тому, потьмяніло й затихло, повертаючи круглим каменям на верхівці каламутну, холодну пелену.

— Усе ж таки, що це?

— Артефакт. Назву вимовляти не буду, не просіть. У нашому світі подібні слова мають свою силу. І повірте, ви не хочете відчути на собі її міць.