Розділ 4.1

Відкриття позбавляє мене спокою. Хочеться з кимось поділитися емоціями, але не можу. З одного боку, екстракорпоральне запліднення донорським біоматеріалом передбачає повну анонімність донора.

Для клініки це – питання репутації й взаємин із законом. Люди пишаються тим, що здають кров, але я ніколи не зустрічала чоловіків, які виставляють напоказ донорство сперми. Хоча для багатьох безплідних пар це – єдина можливість відчути радість материнства і привести у світ нову людину.

У будь-якому разі клініка гарантує донору нерозголошення інформації про нього. І якщо особу донора буде встановлено, то медики нестимуть за це відповідальність.

З іншого боку, ніхто, крім батьків, не знає, що я зробила ЕКЗ. Для подруг і знайомих Іллюша і Юрчик – випадковий результат короткочасного зв’язку із цілком реальним чоловіком. Кіра, моя найближча подруга, навіть намагалася відмовляти мене зберігати вагітність.

Розумію, що потрібно зупинитися, я і без того зайшла занадто далеко. Але замість цього продовжую прочісувати інтернет у пошуку Славків Тульчинських. Верхом божевілля стає підписка на Оксану в соцмережі.

У друзі до неї не напрошуюся, щоб не світитися. Не здивуюся, якщо щонайменше половина з довгого списку її друзів – це люди, які не знають її особисто, а слідкують за постами про догляд за трояндами або приготуванням смачної дієтичної випічки.

Мене не цікавлять ні квіти, ні пироги. Але я плекаю надію одного разу побачити не тільки букет від сина, а й фотографію його самого.

«Кішко, будеш сьогодні?» – за кілька годин до гри з’являється Демон.

«Планую. А ти?»

Останній квест він пропустив – знову їздив у відрядження.

«Ображаєш. У мене за два тижні ломка починається», – смайлик, що підморгує.

Поспішаю доробити всі домашні справи, вкладаю малечу спати й за десять хвилин до початку влаштовуюся перед комп’ютером. Пальці поколює від нетерпіння, кров розганяється, рівень адреналіну повзе вгору.

«Кішко, ти – геній!» – прилітає від Демона, щойно гра закінчується.

Подібні повідомлення сиплються від інших хлопців.

Я це, звісно, і без них знаю. І геніальна я, звісно, не тільки у квестах. Однак у грі чомусь це цінується особливо, і саме цим вона мене приваблює. Ніщо так не підвищує самооцінку, як захоплене визнання друзів після вдало розгаданого квесту.

Отримую повідомлення про новий допис на сторінці Оксани Тульчинської. Поспішаю відкрити, навіть листування з Демоном згортаю. Розумію, що мої дії позбавлені будь-якого сенсу, але не можу стриматися.

Побачивши черговий текст про обприскування винограду, трохи занепадаю духом. Розглядаю картинки й дивуюся. За моїми уявленнями, донор має потребувати грошей (а інакше який сенс йому здавати біоматеріал?). А на світлинах – велика земельна ділянка, наприкінці якої видно не маленький і явно не бідний будинок. Оксана працює в когось садівницею? Чи це – її власна садиба?

Попри наполегливі спроби, вирахувати в мережі “Славочку” не вдається. Я кілька разів починаю прискіпливо переглядати довгий список її друзів із надією, що він може використовувати не ім’я та прізвище, а якийсь нік. Наприклад, знаходжу там «Катю Масаж» і «Васю Автосервіс». Але дійти до кінця бракує часу і старанності. Та і здоровий глузд вимагає зупинитися.

Наступний квест проходимо без Демона. Ігор, один із киян, з яким вони близько дружать, каже, що він знов у відрядженні.

– Може, йому нобелівку дадуть за важливий винахід, який врятує людство. Будемо пишатися, що ганяли у квести з такою великою людиною, – коментує він відсутність товариша.

Судячи з реакції хлопців, вони в курсі, чим займається Демон. Може, і справді чимось революційним? Наприклад, шукає шляхи повністю відмовитися від атомних електростанцій і перейти на більш масштабне й ефективне використання природних джерел енергії.

Подумую розпитати Демона в листуванні, але не наважуюся. Він піднімає дискусію на тему корені релігій, я захоплююся нею, шукаю інформацію, щоб аргументовано висловлювати свою думку.

Вкотре думаю, що з ним дуже цікаво й легко. З багатьох питань наша думка збігається. Ми наче створені для дружби одне з одним. А може, і не тільки для дружби. Але… Він одружений, а в мене діти. Тому дурниці я старанно з голови вимітаю.

– Не шкодуєш? – Кіра заглядає в очі. Мабуть, сподівається заловити на брехні. – Важко одній із двома дітьми?

Ми сидимо з подругою в обідню перерву в нашому улюбленому кафе. Нам рідко вдається побачитися, оскільки я готуюся до підписання кількох великих контрактів і в буквальному сенсі розриваюся між дітьми та фірмою. А донька Кіри – принцеса Емілія – нещодавно пішла до дитячого садка й сьогодні вперше залишилася на післяобідній сон, нарешті відпустивши маму трохи побазікати зі мною.

– Важко, – погоджуюся. – Але я не одна, у мене є няня, вона мене рятує. Мама приїжджає часто. І ні, звісно, не шкодую. Діти – найкраще, що трапилося зі мною в житті. І мені дуже спокійно, що до них не додається доросла істота чоловічої статі, яка вимагає постійної уваги до себе, розкидає по квартирі брудні шкарпетки й без жодного приводу викочує безглузді претензії.

– Ось, як несправедливо влаштоване життя, – філософствує Кіра. – Хтось трахнувся разок із першим ліпшим – і відразу двоє малюків. А Лорка із чоловіком уже скільки років по лікарях тягається – і все марно.