Розділ 2.1

«Ти знаєш, що кішка може народжувати до чотирьох разів на рік? Одночасно в неї в середньому може народитися шість кошенят, а зафіксований максимум у книзі рекордів Гінесса – чотирнадцять», – смайлик із мозком, що закипає.

Боже, що він несе?

«Радій, що ти – не справжня кішка. Все-таки народжувати по одній дитині раз на рік має бути легше».

По одній – звісно, легше. А ось із двома, ймовірно, на мене чекає «захоплива» пригода… Тільки йому я про це не пишу. Навіщо таке знати майже сторонній людині?

Як має вчинити джентльмен? Правильно, дати панянці можливість спокійно виконати покладену на неї природою головну функцію. Але, мабуть, мої діти, зачаті неприродним шляхом, ставлять на мені печатку, що світиться в темряві й привертає потойбічні сили. Тому незабаром Демон телефонує голосом.

Цієї миті я вже лежу в передпологовій і корчуся від болю в очікуванні анестезіолога й рятівної епідуралки. Перша реакція – вбити кожного, хто посмів мене потривожити. Але дивним чином для Демона роблю виняток і навіть відповідаю на дзвінок.

– Як тобі там мурчиться, Кішко? Боляче?

Боже… Гадки не маю, що відповідати. Обговорювати із чоловіком свої відчуття під час пологів – позамежно, непристойно, протиприродно. Це, чорт забирай, навіть крутіше за сповідь!

– Поки терпимо, – вичавлюю крізь нестерпний біль.

Скаржитися я точно не маю наміру. Але мозок зараз не годен планувати політкоректну бесіду. Коли нутрощі рвуться на шматки, не до продумування безпечних фраз, про які назавтра не шкодуватиму.

– Дихати правильно вмієш? – запитує тоном фахівця і відразу починає давати інструкції.

– Ти лікар, чи що? – дивуюся. – Я думала, що технар.

– Слушно думала. Про те, що під час пологів потрібно правильно дихати – усім відомий факт. Ти що, американські фільми не дивилася?

Фільми дивилася, звісно. Ба більше, я дисципліновано відвідувала школу для майбутніх матерів. І, природно, дихання мене там навчили. Але кумедно, що Демон дає мені такі поради. Утім, можливо, він – багатодітний батько й неодноразово був присутній на пологах, а тепер просто ділиться корисним досвідом.

– Розкажи що-небудь цікаве про себе, про свою роботу, – прошу, розраховуючи, що це буде монолог, у якому від мене, крім підтакування, нічого не знадобиться.

Сподіваюся на детальну розповідь про його бізнес. Мабуть, це – єдине, про що нормальний пересічний чоловік готовий говорити нескінченно. Але Демон вирішує поділитися спогадами про дитинство. Як уперше потрапив у село, як господиня будинку, який вони орендували, вчила його доїти корову. Як він спочатку боявся її й не розумів, що потрібно робити, а потім із гордістю допомагав бабі Антоніні розвозити сусідам молоко.

– А ще я ходив по яйця в курник. Там півень був. Рудий такий, нахабний. Спочатку він здався мені нестрашним. Ще б пак, адже у всіх казках Півник – милий позитивний герой. Але пернатий явно казки не читав. Він як налетів на мене! Ти не уявляєш, як боляче ця тварюка мене клювала. Я ледве ноги забрав. Потім заходив у курник тільки з бабою Антоніною і завжди ховався за неї.

Голос Демона звучить у навушниках, поки анестезіолог робить мені епідуралку. Не змовкає, коли лікар неодноразово перевіряє розкриття і знімає КТГ, щоби проконтролювати серцебиття малюків. Він лише іноді перепитує, чи на місці я, як самопочуття і що кажуть медики.

Його балачки відволікають і послаблюють страх перед невідомістю. Хоч би який безглуздий і недоречний вигляд мала зараз наша дивна розмова, вона здорово допомагає мені триматися. Начхати, що Демон фактично стає свідком найінтимнішої події мого життя.

На щастя, зв’язок роз’єднується, коли починаються потуги й мене переводять у пологовий зал. Боюся, якби він «був присутній» і на самих пологах, я б, прийшовши до тями, померла від сорому й  у майбутньому не змогла продовжувати наше спілкування.

Малюки з’являються на світ із різницею в п’ятнадцять хвилин. В останню хвилину доби, що минає, молодший робить вирішальний ривок, поспішаючи за братом, щоб встигнути народитися з ним в один день .

Цікаво, як записують двійнят, якщо вони народжуються в різні календарні дати? Я чомусь заздалегідь ніколи про це не думала.

Коли опиняюся в палаті, на телефоні на мене чекає не менше десятка схвильованих запитань щодо мого самопочуття і дитини. Демон вимагає повідомити зріст і вагу, ніби ця інформація для чогось йому необхідна.

«Покличеш мене хрещеним?» – прилітає після того, як я відповідаю, що в нас усе гаразд.

На роль кумів у мене вже є кандидатури, тому просто ігнорую. Як показує практика, Демон розуміє, що я не хочу відповідати, і зазвичай не наполягає.

Зранку приходять мама з Полею і крутяться довкола мене як квочки. Сестра приїхала ненадовго – у неї маленькі погодки, які залишилися вдома зі свекрухою. А мама обіцяє провести з недолугою дочкою, тобто зі мною, цілий місяць.

Дітей мені поки що не віддають – вони під наглядом лікарів в інтенсивній терапії. Утім, педіатр запевняє, що причин для занепокоєння немає, це звичайна практика для маловагових немовлят, які народилися раніше терміну.

– Коли твій прийде? – діловим тоном запитує санітарка, протираючи в палаті підлогу. – Я домовлюся в дитячому, щоб його туди пустили.