ᕙ ⁠Розділ 1.2 ᕗ

~Аврелія~

— Вітаю тебе з днем народження, — вітає Віка, простягаючи мені маленький коричневий пакуночок.

— Дякую, дорогенька, — відповідаю я, злегка усміхаючись і беру подарунок.

— А ми з Ксю теж вітаємо! — вигукує Анна й обіймає її за плече.

Ксю радісно посміхається. Вона вручає мені рожевий пакетик:

— Бажаю, щоб ти обов’язково зустріла своє кохання.

— Дякую, дівчатка! — усміхаюся я. — Тепер ходімо до столу.

Подруги весело розмовляють за столом, а я лише слухаю, підперши підборіддя рукою. Раптом по тілу пробігає дивна хвиля, шкіра вкривається мурашками. Я похапцем відпрошуюся й рушаю до ванної — треба вмитися холодною водою, щоб отямитися.

Та щойно зачиняю за собою двері, зап’ясток лівої руки розжарюється так, що здається — там можна легко пожарити яйце. Я підходжу до крану, вмикаю холодну воду, щоб хоч трохи охолодити руку, і помічаю м’яке зелене світло. На шкірі проступають золоті символи, схожі на стародавні руни.

Серце б’ється шалено швидко, груди стискає зсередини.

— Дідько… Що це таке? — шепочу я, спершись на раковину. Руки тремтять, ноги ледве тримають мене.

Тру руку і підставляю її під холодну воду, намагаючись змити дивні символи, але вони не зникають. Вмиваюся ще й ще, а зелене світло лише тьмяніє, ніби тихо спостерігає за мною. Стискаю кулаки, а тіло німіє від страху.

— Що це означає?.. — шепочу я, похитуючи головою. — Це знак? Чи я просто збожеволіла?

Вимикаю кран. Повітря в кімнаті стає важким, густим, ніби воно тисне на груди. Спираюся на край ванни, коліна підкошуються, і я ледве не падаю, намагаючись зібрати думки.

Але відпочивати часу немає — я мушу розгадати ці знаки. Зібравшись із силами, різко відчиняю двері й кидаюся до батькової бібліотеки. Він знає все про руни — у нього безліч книг і зошитів з нотатками.

Перед тим я заходжу до своєї кімнати, хапаю кофту зі стільця й швидко одягаю її — ніхто не повинен бачити, що зі мною відбувається.

Тільки виходжу з кімнати, як прямо на мене натикається Віка.

Вона зупиняється й уважно дивиться на мене:

— З тобою все гаразд? Ти якась бліда.

— Так, все добре… — промовляю я, намагаючись приховати страх. — Ви святкуйте, а я зараз прийду.

Подруга лише киває й повертається до вітальні. Я тихо пробираюся до бібліотеки. Під ногами скрипить стара дерев’яна підлога, а запах паперу і пилу з книг викликає дивне відчуття спокою. Батькова колекція книг про руни й стародавні манускрипти вражає — стелажі тягнуться до стелі, а томи із золотими літерами виглядають так, ніби зберігають у собі саму магію.

Відкриваю першу книжку, що трапляється під руку. Сторінки заповнені малюнками, рунами і символами. Серце гупає сильніше, коли мої очі впираються в малюнок, схожий на ті знаки, що з’явилися на моїй руці.

— Ні… Цього не може бути… — шепочу я.

Всередині щось щемить, ніби оживаючи, і я ледве стримую подих.

Я пробую повторити символи рухом пальців і відчуваю легкий струм, що пробігає крізь руки, змушуючи їх тремтіти ще сильніше. Сяйво на шкірі посилюється, а повітря в кімнаті стає густішим, тягучим, немов навколо мене концентрується сама енергія.

— Це… справді магія? — запитую себе  тихо, відсторонившись від книги, спершись на стіну, щоб не впасти.

— Чому я не можу бути звичайною людиною…

І тоді мене охоплює жахливе, але водночас дивне відчуття: цей день народження змінює все. Відтепер моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.