Глава 50

— Райго Іссіа, вбий Таріса Лаєна, — велів Фердинанд. — Прямо зараз.

Його слова заповнили думки Іссіа Райго в одну мить, немов повітря легені. Похмурий настрій став загальним фоном, як музичний супровід.

Просто Фердинанду не вистачало фанфар. Немов читаючи його думки, Нана Вагнер увімкнула музику. Військовий марш "Віват, імперія" полився крізь динаміки, гротескно прикрашаючи  своєю помпезністю похмуре тло.

Таріс важко подивився на Райго, зачепився поглядом за його сірі, майже безбарвні очі. Абсолютно одержимий погляд і думки. Лише краєм свідомості відзначив, як закривавлений меч блиснув у тьмяному світлі. Сил на опір не залишилося.

Так буває, що все йде не за планом. Іспит, на який навіть не думав йти. Убивство, якого не планував. Вороги, яких не просив.

Сім'я, якої навіть не шукав. Неочікувані друзі та товариші, які стали більш ніж рідними.

Зобов'язання, які з'явилися як додаток до переліченого. Перед Наною, Райго, кланом Вагнер... Маркусом і навіть перед Фердинандом.

Від нього всі чогось чекали. Хто послуху, хто героїзму, хто співпраці та дій... А хто — смерті.

Таріс же дивився на них і не міг вичавити з себе жодного із почуттів окрім безмежного розуміння. Він так глибоко заліз у думки кожного, що загубив там себе, розчинився, як Нана в нескінченному Кластері...

На жаль... Ті, ким він зараз дорожив, його зраджували.

Зраджували, атакуючи зовсім не в спину. Вони дивилися в очі: з байдужістю, як Нана, з ненавистю, як Фердинанд, і навіть з ажіотажем... як Райго.

Але найгіршим у цій паскудній ситуації було навіть не те, що вони робили чи намагалися зробити, а те, що вони відчують, коли прийдуть до тями і зрозуміють усю правду. Таріс боявся їхніх майбутніх почуттів. Лякався того жаху й розпачу, які обов'язково накотять і на Нану, і на Райго, і навіть на незнайомих, але таких зрозумілих і чомусь звичних братів.

Усе було б набагато простіше, якби його, Таріса, ніколи не було в житті кожного з них... Якби не зустрічалися, не бачилися, не впізнавали одне одного... Не притискалися одне до одного...

Гострота, з якою він це відчув, нагадувала те  лезо, що так невмолимо проривалося між власні  ребра.

* * *

У якийсь момент Маркус ішов за Райго по п'ятах, вдало користуючись його одержимістю. Старі коридори згадувалися легко. А поступ не перемікався охороною. Чергова пастка. Навіть більше, запрошення на виставу. Утім, факт останнього старшого з Соболевських не турбував. Він знав, що будь-хто з численної армії клонів Абе послухається його беззаперечно, як це було сотні разів до цього.

Райго застиг біля непримітних  дверей, а потім, не роздумуючи, прошив її мечем. Вибив їх й перекинувся всередину кімнати. Чого Маркус не очікував, так це прогримілої фрази. І того, що послідує за нею.

Темрява в очах Маркуса стала несподіваною. Всепоглинаючою. Немов чорнішої ночі ще не було. Ось тільки лампи не стали світити гірше.

Тео...

По сірому лезу текла звичайнісінька кров. Крапля за краплею, до самої гарди, а потім зривалася у вільний політ, щоб упасти на запорошений килим. Зелена сорочка швидко потемніла.

Таріс ще деякий час дивився на Райго, а потім просто опустив голову і завмер.

І тільки тоді Іссіа вивільнив меч, розслабив пальці. Лезо ж  з глухим стуком упало на підлогу.

Вираз обличчя клона Абе став геть моторошним. Руки затремтіли.

Фердинанд спокійно допивав каву, дивлячись виставу. Нана продовжувала стояти поруч, вдаючи байдужість, але навіть у неї збилося дихання.

— Агов... Ти живий? — голос Райго був ледь чутний на тлі військового маршу, що лився з динаміків.

— Активуйся... Чуєш?! — Райго схопив його за голову і притулився чолом до його чола... — Я наказую... Тобі... Таріс Лаєн, активуйся! Ну ж бо!

— Думаєш, твій крик підніме мертвого? — тихо поцікавився Фердинанд. Райго на мить завмер, а потім повернув до нього перекошене ненавистю обличчя. — Спробуй... я велю заколоти його знову і знову. Смерть Таріса Лаєна закономірна... на спокуту всіх накоєних ним звірств. Тож розслабся, Райго Іссіа, все йде за своєю чергою.

Райго вишкірився, за мить підхопив із підлоги меч, замахнувся... і завмер, не в силах поворухнутися.

— Хлопче... ти хоч розумієш, скількох вас таких я бачив? — тихо поцікавився Фердинанд. — Ти прокинувся, усвідомив себе і думаєш, що з моєю смертю ваша залежність закінчиться? Мені достатньо подумати, і ти накладеш на себе руки. Це вкрай дурна і неминуча закономірність. Тому дихай глибше і розслабся. Ти ж  клон Нандіна Абе, тож поводься як личить його копії. Будь Абе.

Маркус сковтнув, давлячи всередині важкі емоції. Беззвучно ступив усередину і витягнув із кобури револьвер, підходячи до Фердинанда дедалі ближче. Звично звів курок, приставивши пістолет до скроні брата.

— Райго, бери Нану і вали звідси. На вас чекатимуть.

Фердинанд повільно обернувся, нетямущо глянув на дуло пістолета, а потім перевів погляд на брата.

— Але ж ... — Іссіа, здавалося, посірів, погляд став шаленим.

— Я сказав… не ускладнюй... — процідив Бібі, не відводячи погляду від брата. Райго сіпнувся, як від удару, але ослухатися не зміг. Безцеремонно схопив Нану, яка не чинила ніякого опору, за руку і потягнув її за двері.

— Я думав, ти мертвий, — голос Фердинанда прозвучав напрочуд спокійно. Допивши каву, він відставив чашку на стіл і відкинувся на спинку крісла. Навіть усміхнувся.

Маркус хмикнув.

— Я навіть радий, що ти так думав. У мене було багато часу підготуватися. Щоб помститися тобі.

— За що?

Марш нарешті припинився. У важкій тиші сміховинне запитання Фердинанда прозвучало надто голосно.

— Тобі пояснити? Того дня ти вбив Тео і наказав убити матір. — Маркус чудово знав це.

Фердинанд зустрів його випад з не меншою впевненістю у власній правоті:

— Я намагався вбити нашого діда, що оселився в Тео, який наказав убити нашу матір, — спокійно відповів він. У його голос прокралася втома. Зброя Маркуса не лякала. Зараз між ними відбувалося те, що мало статися. Як би дивно це не звучало, але Фердинанд знав і чекав на це.