Глава 43

Чужий біль залишається чужим

доти, доки не стосується тебе особисто.

До тієї миті, поки не обплете твої

ноги і не торкнеться серця своїм жалом...

_______________________

Тіло Дейли було нестерпно важким. Непосильна ноша, яку все одно необхідно нести. Просто щоб не залишити її там, у бурому пилу, без світла і свіжого повітря.

І ось зараз, стоячи посеред штучного саду, дивлячись на невисокі дерева і важкі від налитих фруктів  гілки, Маркус Соболевські розумів, що йому відчайдушно не вистачає птахів.

І метеликів...

Адже Дейла так хотіла побачити звичайнісіньких жовтих метеликів... На жаль, його шлях лежав не просто в сад. Наспіх вимовлені координати, напевно, єдині, які він знав напам'ять, закинули його на приватні території відокремленого клану Вагнер, у маєток Ф'єна Вагнера.

Маркус довго стояв на місці й просто дивився. Дивився і не бачив нічого, окрім пекла в себе всередині. Немов вогонь, яким колись так легко керував Тео, різко спалахнув і випалив усе до останнього нервового закінчення.

Вітер ніс  вологу й  прохолоду, гнув нескошену траву, а ранкове сонце торкалося обличчя жаркими променями.

Раптово він побачив гілки, що гнулися під вагою білих, майже дозрілих яблук. Стріли лимонної трави, що вперто тягнулися вгору, яскраві плями калини, що вже почала багряніти, червоні вузли на пишній ліщині. Гуділи бджоли, цілеспрямовано снуючи над яскравим килимом квітів. Будинок, складений із важких брусів, майже губився серед цієї пишноти.

Було красиво. На жаль, Дейла більше   не могла побачити цього.

Півгодини тому в неї і в Маркуса були інші плани і на життя, і на запропоновану угоду. Він навіть не підозрював, що забере в Абе клятий переносний телепорт. Тепер же мініатюрна установка, захована в саквояж, бовталася в нього за спиною, немов непотрібний кругляк, і боляче впивалася заселеконенним кутом у бік.

Маркус уперто підібгав губи й мовчки перетнув сад, штовхнув коліном двері, що вели всередину будинку покійного глави клану. Не роззуваючись пройшов у знайому вітальню й опустив Дейлу на старий диван.

Звично пройшов на кухню, скинув валізу на підлогу і припав губами до глечика з водою. Вода окреслила підборіддя і полилася по сорочці. Навіть не помітив. Пив жадібно, немов це був його останній ковток у цьому житті.

Навколишня тиша дивним чином приглушувала нерозбірливий потік думок, зупиняла час і події, творила з хаотичної круговерті безапеляційний вакуум. Якби його воля, він би ніколи не виринув із нього. Залив би пам'ять, вуха, очі чорнотою, перетворився б на овоч, камінь, на щось таке, чому нічого не треба для зручного існування.

Бажання сховатися від усього було справжнім самообманом. Разом із втамованою спрагою в мозку яскравими іскрами спалахували почуття і прагнення. Кожна сутичка і суперечка що вже відбулися , ставали додатковими нитками в полотні його особистих претензій до власного брата.

Людині, яку він просто любив... і водночас усією душею ненавидів.

Фердинанд заплатить... за все, що зробив, і за все, на що просто заплющив очі, за всі ті жахіття, що встиг  пережити кожен у цій клятій імперії, поки Ферді грався в імператора.

Потік  його наростаючої люті перебили чужі голоси.

У вітальні почувся переляканий жіночий крик. Щось розбилося, а слідом пролунав допитливий оклик Ганна Вагнера, чиїсь відповіді на тлі...

За хвилину двері кухні різко відчинилися, відкриваючи його погляду похмурого Ганна Вагнера.

— Бібі? Що сталося? Дел мертва...

— Невдала сутичка... — прошепотів Маркус, відставляючи глечик на стіл. — Я вийшов переможцем, напевно...

Погляд Вагнера впав на перекинуту на землю валізу. Піднявши її з  підлоги, чоловік уважно її оглянув, а потім зазирнув усередину. На обличчі проступило ще більше спантеличення.

— Це те, про що я думаю?

— Я не знаю, про що ти думаєш... — процідив Соболевські, а потім відвернувся до вікна. У нього не було ні сил, ні бажання розмірковувати на будь які теми.

— Це установка батька, — почувся від дверей важкий хрипкий голос Таріса Лаєна. — Так думає Бібі... Тож, напевно, так, це те, про що ви думаєте, пане Вагнер.

— Заради пристойності, хлопче, не демонструй тут свої здібності, — процідив Ганн.

— Батько був техніком-розробником, — хрипло почав Маркус. Власний голос здався чужим і віддаленим. — Остання його розробка, прототип, зникла разом із ним. Навряд чи у валізі той самий апарат, але принцип роботи залишається той самий, — глухо пояснив він, продовжуючи витріщатися у вікно, окреслювати поглядом важкі яблуневі гілки. Наявність і присутність виродка Таріса несподівано більше не хвилювала і не бентежила Бібі. Він прокручував події цього  ранку і все не міг відгородитися від думки, що все йде до логічного завершення. Так, наче сам світ втомився від цих проблем і вирішив нарешті зіштовхнути всіх головами.

— Батька вбив Абе? — Таріс тепер звертався безпосередньо до Бібі.

Запитання викликало в Маркуса Соболевські криву усмішку. Якби на це можна було так легко відповісти. Якби було в кого запитати.

— Абе цього не знає. — На жаль, прийняття цього факту Маркусу далося важко. Імперський пес справді не знав і не міг відповісти на це запитання. — Якщо він замішаний, на жаль, дуже добре забув про це.

— І ви ж зустрічаєтеся не вперше. Чому ви відпустили Абе після всього?

— Тому що мати людину за спиною ворога вкрай зручно, — чесно відповів Маркус і повернувся. Їхні з Тарісом погляди нарешті перетнулися. Друга їхня зустріч, і в зовсім іншому амплуа. Бібі більше не міг диктувати цьому хлопцеві умови. Та й погрожувати більше не мало сенсу. Тепер без Делл сенсу не було взагалі ні в чому. Однак... Таріс міг стати тим мостом, який приведе його до Фердинанда, і паршивий генномодифікований прекрасно це знав. Лаєн похмурішав, і це давало ще більше поживи для роздумів.

— Мої думки нарозхрист, так?

— Так, — не став відпиратися модифікований, анітрохи не бентежачись власної "паршивості". — Зараз вас читати набагато простіше, ніж в Іо... Співчуваю, Делл напевно була цікавою жінкою.