Глава 40

"Рішення, які ми приймаємо, не завжди ведуть уперед. Іноді вони відкидають нас на саме дно суспільства, іноді консервують у тому, що відбувається, як якусь незмінну константу, шестерню, яка просто виконує задану роль. Деякі рішення ставлять жирну крапку на існуванні причин їх виникнення. Цього не змінити.  

Філ перший, імператор Сакської імперії

150 рік від Перелому

Рекомендується до вивчення "

___________________________

Таріс Лаєн знав, що його рішення, найімовірніше, ні до чого доброго не приведе. Чи лякало його це? Від того, відчував він страх чи ні, рух часу не змінювався, а проблема не розсмоктувалася сама по собі. Є певні точки сторту і фіналу. Як народження і смерть. Зачаття рослини, тварини, людини, сім'ї, держави. Їх відмирання…Безперервна круговерть.

І як загибель клітини й антитіл для людини є незначним та звичним явищем, так і для держави незначною є втрата одного єдиного члена суспільства.

Таріс для своєї держави був ніким, лише фальшивою нотою в глобальному музичному творі під назвою "Сакська імперія"... атомом на тілі Всесвіту.  

Одна суцільна помилка, яка нікому не потрібна. Цим усе сказано.

Не мало значення навіть те, що він був колись Теодором Соболевські. Молодшим братом Фердинанда і Маркуса Соболевські... сином жінки, яку обидва ці чоловіки називали матір'ю, але ніколи, навіть у найглибших думках, не згадували її імені. Так, немов ім'я могло зганьбити їхнє ставлення до неї.

На жаль, його власні спогади були лише про ту страшну ніч. І лише у формі уривчастих кошмарів, які ще позавчора не мали жодного сенсу. Тепер же вони отримали під собою небо, землю, наповнили свої жили кров'ю, застогнали нелюдськими голосами.

— Що ти побачив у моїй голові? — тихо запитав Райго. Він запитував уже не вперше, але Лаєн вперто мовчав. Ось і зараз він питання повністю проігнорував, далі  йшов уперед.  

Їхній шлях лежав уздовж дороги і був "найцивілізованішим" з усіх можливих. Принаймні, так думала Нана, коли раз за разом, навіть не помічаючи того, згадувала про свою домівку. Позаду, за пару кілометрів від них, залишилася стара станція електро підзарядки. Попереду мав височіти бар'єр. У думках Нани він завжди малювався як невидима лінія між імперією та їхньою закритою територією. Таємний квітучий сад, до якого заборонений вхід  кожній металевій тварюці.

Дорога різко звернула, ховаючись за густими заростями дикого лісу. Убік пробігла сороконіжка, вигинаючи довге сталеве тіло. Її гострі голчасті ноги віялом окреслили невидиму перепону, так, наче вона чіплялася ними за стіну.

Може, сталева тварюка так і думала.

Таріс зупинився, розглядаючи невидимий кордон і просвіт перед деревами. Вихоплюючи із загальної картини яскраві сонячні відблиски на тремтячому листі, кружляння пилинок, зметених поривами вітру, коливання трави.

— Схоже, ми прийшли. Там люди, — прокоментував він. — Я вловлюю їхні думки. А ти?

Райго насупився, поправляючи лямки рюкзака.  

—  Напевно, вловлю трохи пізніше, —  знизав він плечима, він і сам бачив дивний маневр робота. —  Всі ми є різні, я не кожного можу відчути здалеку.

— Є таке, — Таріс розуміюче кивнув. —  Маркуса я теж не міг відчути до певного часу. Виявилося, він втрачає контроль, коли боїться.

Іссіа здригнувся. Пояснення були зайвими. Як саме Маркус втрачає контроль, Райго згадав детально після допиту Таріса напередодні.

— Він може сам закривати думки? Я думав, у нього якийсь блокувальник на зчитування.

— Я теж так думав. — Таріс продовжував розглядати просвіт, намагаючись вловити рух. Невже засідка? Не хотілося б знову відчути на собі ті рушниці й кулі. — Але знаєш, коли я стрибнув у шахту, він злякався. Так, наче ледь утримував думки. Вистачало дрібничкі, щоб випустити їх.

— Знаєш, стрибок у шахту — це не дрібничка, — зніяковів Іссіа. Він і сам тепер розглядав просвіт між дерев, намагаючись зрозуміти, що там.

— Для тебе — ні. А для мене лише чергова дія, яких у моєму житті буде ще багато...

Він сподівався, що буде... Бо його рішення зустрітися з кланом Вагнер могло закінчитися просто "розстрілом". Так думав Райго.  

З Іссіа треба було щось робити... На жаль, останнє рішення Таріса ставило крапку на їхньому симбіозі.  

— Ходімо, — нарешті вирішив Таріс. Зрештою, він знає, як летить куля, якщо треба, вони з Райго ухиляться. Головне, щоб куль було не надто багато.

Дорога зміїлася і повертала різко, створюючи непотрібну петлю. Дуже гарне місце для засідки. Високі дерева та непроглядні хащі обрамляли побиту ґрунтову дорогу рівною стіною.

 Чужі думки стали виразнішими. Таріс упевнено ступив на ґрунт і пішов у їхньому напрямку, рухаючись крізь вузький перешийок лісу.  Райго йшов слідом, не відстаючи, думаючи про своє і вносячи дисонанс у світовідчуття. Перед очима яскравою картинкою промайнули чужі спогади, Таріс не зупинявся. Він бачив у них тих, кого шукав, бачив їхню пам'ять про Нану, таку, якою він запам'ятав її сам. Незабаром стало зрозуміло, що думав не натовп, і не кілька, а лише один. Просто людина прокручувала в голові діалог, події, сцени, обговорення. Різними голосами і різними почуттями, раз по раз, через що здавалося, що навколо витають думки десятка особистостей.   

А потім між дерев він побачив її...

Жінка стояла посеред дороги. Одна. У руках вона тримала чорну хустку. Вітер рвав її, метав з боку в бік, часом ніжно гладив і тягнув за собою. Здавалося, тонка тканина, як струмочок, тече за цим вітром, тріпоче в бажанні полетіти.  

Рука в політ не відпускала...  

Із хусткою було пов'язано багато чого. Гіркоту, яку символізувала ця тканина, важко було передати словами. Таріс і не намагався. Не вперше він відчував чужу скорботу, та й не востаннє.  

—Тридцять метрів, — прошепотів за його спиною Райго, — на такій відстані я відчував Нану...  

— Це не Нана, — задумливо відповів Таріс, — Маока. Вдова Ф'єна Вагнера. Сестра Ганна Вагнера... Тітка Айші Вагнер.