Глава 38

— Добрий день, полковнику, як ваші справи? — Поцікавився Кейт Свон, щойно встановився зв'язок.

 Телефонував Кейт із телефонної кабінки, стіни якої майже повністю складалися з напівпрозорого оргагічного скла. На жаль, але в міський телеграф він був змушений зайти після того, як не дорахувався свого комутатора. Забув він його в готельному номері, чи ще вранці в службовій машині — колишній слідчий згадати не міг. Проаналізувати власні дії за минулу добу заважав головний біль. На жаль, від останнього не відволікали навіть поставлені завдання.

— Хаилюєшся? — усміхнувся Мідлтон, перебуваючи на іншому кінці дроту. — Правильно робиш. Час тривожний, бази висять і не оновлюються. Навіть де Руж не єхидствує, як зазвичай. Нервує.

Свон насупився, схоже полковника сьогодні дістали по повній програмі.

— Просто цікаво, чи повернулася група Кірка? — Пояснив він свій дзвінок, мимоволі торкаючись вільною рукою скроні, що прострелила болем, а заодно й поправив капюшон, який почав сповзати з голови. — А то чутки різні навколо, одна цікавіша за іншу.

— Кейт, це конфіденційна інформація, — нагадав колишній начальник і втомлено зітхнув. — Доступ може дати префект... Але вона замкнена. Усе без змін.

— Я так і подумав, — не здивувався Свон і притулився чолом до напівпрозорої стінки телефонної кабінки. Погляд виловлював силуети людей, які входили всередину телеграфу, і гойдаючі на добре змащених петлях двері. — У мене є зачіпка. Як дивитеся на те, щоб зустрітися?

— Знаючи тебе, там не зачіпка, а цілий компромат, — у голосі Мідлтона прослизнув інтерес, — що ти нарив?

Маркус Соболевські пройшов повз, і Кейт сіпнувся від несподіванки.

— Зідзвонимося, — кинув він і повісив слухавку телефону, мимоволі зазначив  що справді злякався. Кейт не вірив у такі збіги. Озирнувся в пошуках його лисої подружки, але нікого не помітив. Утім, якщо врахувати, про що саме  говорила цієї ночі Клер де Руж зі своїми гостями, то "Маркус" не обов'язково має ним бути. Завжди є ймовірність, що це хтось із рядових виконавців.

Простеживши за тим як чоловік притиснув палець до зчитувача на сенсорній панелі сусідньої кабінки, а потім зайшов до неї, Кейт поспішив вийти з приміщення.

Звуки вулиці враз полонили  його шумом дороги і людськими голосами, монотонним вжиканням роботизованих систем. Перейшовши вулицю, Свон завмер біля вітрини з гаджетами. Різкі рухи відбилися на диханні, збивши його. Голова запаморочилася. Небезпечний стан, за якого краще звернутися до лікарні. Щоправда, Кейт не був упевнений, що така дія йому хоч чимось допоможе. Можливо, з лікарні він уже й не вийде... або вийде по шматкам, як розібране на запчастини донорське тіло. Чомусь, коли звернувся до Ірраїля по допомогу, про це не думав. Тепер питання постало з несподіваної сторони. Де тепер шукати підпільного лікаря? Відповіді на це питання не було.

А доки біль напливав на нього різкими наростаючими й стихаючими імпульсами, погляд звично закарбовував у свідомості перехожих. Лисих усе ще не спостерігалося. Жінок із татуюваннями, штучними очима, у комбінезонах, або таких, що хоча б віддалено нагадували б супутницю Маркуса, — не було. Утім, менталіст не обов'язково має бути поруч, чи не так? Він міг десь чекати або теж звідкись спостерігати. Перевірити це було неможливо.

Маркус Соболевські вийшов із будівлі міського телеграфу через п'ять хвилин. Озирнувся, сховав руки в кишені й рушив уздовж вулиці.

Кейт почекав, поки він відійде ще трохи, а потім натягнув каптура  сильніше і зайнявся цілком звичною справою — переслідуванням і аналізом.

І як не дивно, біль досвіду та навичками аж ніяк не заважав...

* * *

Вивіска сяяла новизною. Величезні скляні вікна зсередини були затягнуті темною тканиною. Світло просвічувало крізь них, але не давало навіть натяку на те, що відбувається.

І тим не менше Маркус прекрасно знав, що буде всередині. Його джерела цього разу були гранично точні. Магазин генетичного товару, а якщо дивитися в саму суть, то офіційне місце работоргівлі.

Дурна пастка, влаштована Фердинандом. А точніше — його божевільним дідом. Тому що жодна розсудлива сучасна людина не зможе уявити себе вдасником і володарем чужого життя. Але, схоже, імператор думав інакше. Дейла мала рацію, годі ходити навкруги. Із цим варто покінчити.

Покрутившись на площі деякий час, Маркус поспішив сховатися. Деякий час блукав містом, примудрився кілька разів змінити обличчя, перш ніж повернутися додому.

Дворівневий будиночок знаходився в старій частині Леополіса, трохи нижче рівня основної маси будівель. Одна його стіна вростала в скельний масив, ділячи з ним вхід, сходи і міські комунікації. Дві інші стіни були спільними з сусідніми будинками. І лише четверта могла похвалитися низкою аркових вікон, що дивилися на схід. Невеликий садочок поряд, кілька доріжок, лавочка, огорожа і нескінченний обрив.

Будинок був занедбаний, як і десяток інших, що стояли поруч. Садок давно заріс бур'янами, огорожа постаріла та похилилася. Доріжки розтріскалися, увінчавшись пишними шапками трави.

Покинутий ярус Леополіса. Кращого місця для сховку й не знайти зараз. Пірнувши в підземний хід біля новенького дитсадка, Маркус кілька разів звернув у видовбаних у скелі коридорах, доки його погляду постав нижній рівень піднебесного міста. Звідси до його будинку було рукою подати. Але чоловік не поспішав, насолоджувався видом, що відкрився його очам. Сонце скоро сяде і засіяне хмарами небо заллє жовтим і червоним. Буде красиво.

Буде ще краще, якщо заплановане вдасться...

За кілька хвилин Маркус прослизнув у рідний дім і щільно прикрив за собою двері. Робот-прибиральник невдоволено вжикнув, атакуючи щіткою його черевики.

— Відчепись, — велів він, відсмикнувши ногу, і, не роззувшись, пройшов усередину. Як і очікувалося, дрібна машинка не впоралася з прибиранням за відведений час. А отже, доведеться терпіти її шурхіт ще кілька годин.

— Дейла! — Покликав він і, не отримавши відповіді, попрямував до спальні. Відзначив чисту постіль і підлогу, очищені рівно до пояса фіранки і штори, шар пилу на підвіконні і брудне скло.