Глава 24

— Зажди тут, Кейт, — веліла Префект Клер де Руж, зупинившись біля кабінету Алека Швачка. А після почала розстібати браслет комутатора. — Без потреби не входити, на дзвінки не відповідати. І стеж за тим, щоб сюди ніхто не заглядав. Неважливо з якої підстави.

— Навіть якщо це буде радник? — здивувався Кейт. Жінка пирхнула і нарешті вклала йому в руку свій комутатор.

—  Особливо, якщо це буде він, — підтвердила вона, згадуючи капосного омолодженого старого. — Якщо Марта вийде на зв'язок — одразу дай знати. Усе, не нудьгуй.

Двері за нею зачинилися беззвучно. Клацання не було.

Залишившись на самоті, Кейт привалився спиною до одвірка і перекинув дорогу дрібничку в іншу руку. Вага була відчутною і не зовсім приємною. Так, немов і не дрібний зв'язковий пристрій, а важкенька цеглина. Перекрутивши комутатор кілька разів на пальці, він ліниво натягнув браслет на руку і застебнув.

Де Руж була нервовою з самого ранку. А після дзвінка начальника Імперського бюро розслідувань Нандіна Абе і зовсім заметушилася як ужалена. За якихось півгодини вона перетрусила душу всім, до кого додзвонилася. І ось тепер сповнена незрозумілої холодної рішучісті префект Леополіса зачинилася в кабінеті із Швачком.

Погляд колишнього слідчого ковзнув уздовж коридору, відзначаючи легку розслабленість  людей, що проходили повз нього. Розмови їхні були трохи гучнішими, а рухи різкішими. Деякі дівчата чіплялися за Свона поглядами і хихикали в долоньки або одна одній на вушко, немов помітили щось смішне.

Утім, Кейта мало хвилювало, що розсмішило цих пташок. Усі його думки були зайняті подіями останнього тижня. Екстреним викликом до Вищої Військової Академії Леополіса, вбивством, самозванкою, викраденням затриманих хлопців. А потім нестандартні події наростали як снігова куля: вогнестріл, замах, обезголовлення, пожежа, втеча і візит імператора. У підсумку в Леополісі проведуть дикий експеримент. Чи була це кульмінація?  Чи, може, снігова куля все ще котиться по похилій і намотує на себе все більше подій?

Хто знає... Відповіді все ще не було. Можливо, варто було повернутися до початку і перевірити все знову. Адже він, власник ідеальної пам'яті, міг зробити це в будь-який момент.

Замислившись, Кейт Свон гортав власні спогади як книгу, згадував зустрічі, розмови, місця подій... Стогони, кров, страх і нерозуміння прокралися в його думки непомітно, воскрешаючи страшну картину того першого кошмарного дня до останньої його складової...

"Спортивний зал Вищої Леополіської Академії був величезний. Склепінчаста стеля впиралася краями в колони, що рядами стояли біля стін. Ажурні розетки широким поясом тягнулися під нею, грали на світлі химерними тінями від кам'яного листя і квітів.

Матова біла фарба приховувала більшу частину краси, але погляд раз у раз чіплявся за неї, знаходив, відзначав. Краса приміщення дивним чином розбурхувала, додавала свою частку в хвилювання, що охопило тіло.

Варто було опустити погляд, як він натикався на абсолютно протилежну картину: понівечені кров'ю стіни, розтрощені столи, знищена перевірочна смуга. Кам'яна підлога була в вибоїнах, немов її обробили відбійним молотком. Минуло лише півтори години з моменту вбивства. Кров ще не встигла висохнути, а меблі — вкритися пилом. Штатний фотограф цілив об'єктивом у кожен кут, а криміналісти паралельно методично обробляли поверхні порошками в пошуках відбитків пальців. Хтось брав зразки крові з червонуватих плям, а хтось опитував свідків.

Кейт застиг на тому місці, де востаннє стояв на своїх двох загиблий чоловік. Прикрив очі, пригадуючи вже  переглянуті відеозаписи.

У той момент не відчувалося метушні.  Вступний іспит був у самому розпалі. Ряди столів, за кожним екзаменатори. Секретарі снували поміж них, передаючи папки з особовими справами кандидатів на вступ на військовий факультет.

Нестрункі шеренги абітурієнтів. Лаєн вирізнявся з-поміж них: був вищим, тоншим. Він у нетерпінні тер долоні об футболку, переминався з ноги на ногу, ніби ледь стримувався.

Розплющивши очі, Кейт Свон зробив кілька кроків і підчепив шматок корка носочком черевика. Швидкість триста чотири відсотки... Псі-фактор вищий за норму... Час максимального навантаження —  якихось сім хвилин...

Розвернувшись, Кейт знову почав блукати між уламків, оминаючи криваві плями. Як його могли зупинити двоє звичайних студентів?

За спиною почулися кроки, і Кейт обернувся. Чоловік, що стояв перед ним, був без нашийника. Міцний, з витонченою, але ненатуральною зовнішністю. Про це свідчив ледь помітний маячок голографічної маски. Останній винахід був винятково серійним продуктом, підзвітним інструментом, створеним для тих людей, хто з якоїсь причини народився без обличчя і не міг перекроїти свою зовнішність до нормального стану.

— Слідчий Свон? — уточнив він, простягаючи долоню.

— А ви, Директор Соболевські?.. — уточнив  Кейт, потискаючи простягнуту руку. — Давайте знайдемо місце тихіше..."

Свон не знав, чому йому згадалася саме ця сцена з того дня. Соболевські не сказав нічого важливого. Можливо, у цьому й була вся справа. Директор закладу має знати більше про свого підлеглого. З іншого боку, що можна ще сказати, якщо навіть виконавці нічого не знали.

І все ж щось не відпускало. Якась дивна, безумовно зайва деталь. Думка, що він щось упустив, пульсувала, як та червона лампочка, що миготіла з-під голографічної маски...

Комутатор несподівано завібрував, інформуючи про вхідний дзвінок. Збившись з думки, Кейт Свон натиснув на кнопку і підніс динамік до вуха. Особистий код злетів з язика без найменшої запинки.

— Код прийнято, є підтвердження особи, ад'ютант Кейт Свон, —  глухим голосом почав оператор, — прийміть повідомлення, адресоване Клер де Руж...

* * *

Була середина дня. Леополіс, як зазвичай, тішив відсутністю надзвичайних подій. Молоді матусі поспішали відвести дітей подалі від палючого сонця. Потік машин збільшився, сигналізуючи про початок обіду та часу пік.