Глава 22

Павук плете сітку, щоб зловити здобич.

Людина плете інтриги з тією ж метою.

_______________________________

Напевно, світ занадто тісний.

Щойно чоловік зняв маску, все стало на свої місця: і автомати, і звичайні люди, і вбивства в Леополісі. І навіть неможливий білий колір стін знайшов своє місце в цій головоломці.

Маркус Бібі, власною персоною. Нана впізнала б його обличчя із сотень тисяч в одну мить. Ось і зараз дівчина навіть не засумнівалася в тому, що за людина перед нею.

Маркус усміхнувся і зробив ще один крок, навіть трохи нахилився, наче запросив роздивитись свою потворність і впевнитися: ніс, частина лівої щоки, око і навіть куточок рота були понівечені старим опіком — це він власною персоною. Ліва брова все так само була відсутня. Опік заходив за лінію росту волосся, немов пляма фарби або безглузда наліпка на здорове обличчя.

— Не подобається? — поцікавився Бібі й усміхнувся. — Вираз вашого обличчя, пані Вагнер, несподівано зосереджений.

— Та от думаю, з якого боку врізати, — з удаваним спокоєм відповіла Нана. — Але, куди не глянь, суцільне паскудство.

Якби тут був дядько Ганн, він за таку відповідь відшмагав  би  її тростиною. Але його не було, а Маркус лише звично хмикнув і тихо заговорив, не відводячи від неї пильного погляду:

— Я міг би сказати, що вас зіпсували імперці. Але, на жаль, люба моя, вони не вирізняються витонченою іронією... — Він обійшов її по колу, уважно розглядаючи. Відзначаючи те, що звичайному жителю імперії не спало б на думку. Дівчина, схоже, останні два роки не тренувалася. Зникла сухість тіла, притаманна вихідцям з її клану. Чим же вона займалася весь цей час? Утім, це питання могло почекати, як і багато інших. — Не очікував побачити вас по інший бік барикад. Але, мабуть, так долею вирішено, що кожній родині належить мати по паршивій вівці.

Дівчина промовчала, проігнорувавши випад.

— Навіть не образитеся? — поцікавився Бібі, зупинившись і знову зазирнувши в її зелені очі.

— На правду не ображаються, — чесно відповіла Нана. — Я краще буду паршивою вівцею в отарі інших паршивих овець... Але хоча б при своїй думці. Головне, щоб пастух влаштовував...

Тепер промовчав Маркус. Нана завжди вирізнялася цікавими

 порівняннями. Ось і зараз вона не зрадила собі. Піднявши голову, він почав роздивлятися просвіт неба між чорними розчерками гілок і плямами листя. Те все діло гойдалося під нечутним на дні яру вітром. 

Маркус довго не відновлював бесіду, а Нана мовчала у відповідь, не сміючи порушити тишу. Непотрібні теми продовжували крутитися на язиці Бібі, змушуючи відкладати  головне питання цієї зустрічі чимдалі.

— То яка різниця між вільним і нормою, тепер зможете сказати? — нарешті поцікавився він. — Пригадую, під час нашої першої зустрічі ви погано орієнтувалися в цій темі.

Дівчина насупилася.

Напевно, той ранок був переломним, вузловим для цілої купи подій. Інакше чому він запам'ятався не тільки їй, а й йому, Маркусу Бібі?

Але ж тоді Нана була впевнена, що вона натуральний гомо сапієнс. Носій істинного геному. Вона вірила в це ще добу тому. Поки Райго не сказав Лаєну ту фразу: гомо сапієнса давно немає, як і класичного генома. Нана підслухала, фиркнула, посміялася і... трохи зніяковіла. Але ось навколо неї трійка хлопців з автоматами, які живуть під землею за бункерними дверима і побоюються радіації. Ці троє не норма, прийнята Кальтеноєм як еталон гомо сапієнса. Ці троє і є представниками тих справжніх гомо, що населяли планету до Перелому, які створили з природою те, що і привело їх на шлях вимирання...

Звісно, завжди можна засумніватися і вирішити, що все довколо лише грамотна постановка. А є в тім  сенс? Немає гомо, немає бункера, немає дивних промов Бібі. Є тільки акторська майстерність, вдало ввімкнений програвач із попередженням про радіацію та чудово задекорована кімната під склад захисних костюмів. Але навіщо для якоїсь Нани, втраченої дочки глави клану Вагнер, яка ще  й збилася зі шляху "істинного", влаштовувати таку постановку?

Абсолютна нісенітниця.

Маркус опустив голову і тепер уважно дивився на неї, не підганяючи, але все одно чекаючи відповіді. Слова крутилися на язику Нани. Але вони були інші. Не ті, які говорили в імперії чи в клані. Серед безлічі здогадок, підозр, Невір'їв, страхів і сподівань, що не мали жодного стосунку до питання, народилося щось інше. Це свідчило тільки про те, що тепер Нана не плавала в питанні... Вона просто розуміла відповідь, їй більше  не треба було над нею думати, щоб відповісти.

— Вільні — це нова версія людини, — нарешті тихо мовила вона, спіймавши його погляд і думаючи про те, що очі в Бібі неймовірно сині,  як кобальтова гуаш, ні, не так…  вони такі ж, як і у Таріса Лаєна... — У той час, як норма — це не гомо сапієнс, це та ж сама модифікація. Необхідний мінімум для виживання в агресивному середовищі сучасної природи.

Відповідь була правильною. Нана знала це, відчувала. Але чомусь кожне слово віддавало на язиці гіркотою і каменем осідало в серці. Хто вона сама, норма... Чи вільна? Чому її клан із самого початку навчав брехні. Чому її рідні ненавидять ГМО? Суцільні, нескінченні "чому"...

Маркус кивнув і знову підняв погляд на небо. Ось тепер і його профіль почав нагадувати Лаєна.

Нана мимоволі зковтнула, розуміючи, що починає занадто часто про нього думати і просто переживати. Маркус Бібі ненавидів модифікованих, ГМО, імперію і все, що з нею пов'язано. Те, що він спіймав Таріса, наводило на думку, що хлопець навіщось йому потрібен. Однак, якщо мета така сама, як і кілька днів тому. Чергове вбивство на черговому іспиті, форумі, симпозіумі з вільним входом для всіх, то доля Таріса незавидна. І це  лякало не менше, ніж скороспіла прихильність до дивного хлопця.

— Я, напевно, погоджуся з такою відповіддю, —  вимовив Маркус, продовжуючи їхню неспішну високоінтелектуальну розмову. Про що він думав зараз, було незрозуміло. Може, про те, що говорив, а може, як і Нана, про свої проблеми і плани.