Глава 20

В полоненого зупинилося серце надранок. Лікар, Берг Лаєн, звично відібрав проби ДНК. Підтягнув до себе рюкзак з руками, що стирчали з нього, і вийняв одну з "правиць". За ніч вони майже не змінили свого вигляду, і тільки тепер стало зрозуміло, що вони повністю штучні. До останнього волоска. Навіть на дотик вони залишалися теплими, немов справжні людські руки. Усередині були цілі переносні лабораторії. Дрібна кріо-камера для пробірок, голки, набір інструментів... Страшно подумати, що всі троє модифікованих лікарів абсолютно добровільно позбулися рук, щоб одягнути на себе ці протези.

Відібрані зразки тканин були акуратно складені в пробірки і заховані всередину. Упакувавши штучну руку назад у рюкзак, Берг протяжно зітхнув і похитав головою, думаючи про своє.

Кірк не звертав на його зітхання уваги. Марта, яку все ж допустили до зчитування пам'яті бранця, навпаки, не могла відвести від нього погляду. Вона відчувала його внутрішні метання, однак не могла зрозуміти, що цього чоловіка бентежить.

Юл Ковіч, єдиний, хто залишився з команди Віктора, теж періодично поглядав на Берга. І теж мовчав, зайнятий тим, що пакував трофейний екзоскелет у рюкзаки і нанизував лямки останніх на шнурок, немов намисто. Саме ж тіло померлого Кірк затягнув в один із підвалів зруйнованого будинку. Відловив сталеву гусеницю і кинув поверх нього. Дрібна машина знала, що робити. Та ж доля спіткала тіла їхніх товаришів. Металеві мурахи й гусениці просто розібрали їх на частини. Щось прикопавши, щось удобривши, а щось потягнувши на свій склад. Вони працювали швидко, знищивши тіла за лічені хвилини, не давши їм згнити і отруїти повітря смородом.

Невирішеним залишалося тільки одне питання: що робити далі?

— У нас не так багато варіантів, — мовив Кірк, по-черзі глянувши на кожного. Навіть Марта удостоїлася його важкого погляду. — Або йдемо далі слідами, або повертаємося в Леополіс. Перше краще, якщо діяти за інструкцією, але не факт, що доберемося до мети. І не факт, що повернемося.

— А що каже Леополіс? — не зрозуміла Марта. Незважаючи на те, що їй дали прочитати снайпера, вона знову сиділа в його шоломі і зі зв'язаними руками.

— Зв'язку немає, — зітхнув Юл. — Ми залишилися самі.

— Може, виведена з ладу найближча радіоточка? — припустила вона. — Покриття в цьому районі і без того  кепське. Упевнена, справа в цьому. А щойно знайдемо мережу, доповімо і отримаємо подальші вказівки.

— Якщо вони чекали нас тут, то й там можуть запросто влаштувати пастку, — насупився Кірк. —  Ви ж розумієте, що другої міни ми можемо й не пережити. Тим більше якщо в їхніх руках вогнепальна зброя.

Ту саму зброю тепер було упаковано в поліетилен, знайдений тут же, на напівзруйнованій вулиці, і прикріплено до рюкзака Кірка.

— А у ваших руках я, — анітрохи не зніяковіла Марта, не переймаючись тим, що прозвучало це двояко. — Розповісти, для чого предки вивели менталістів?

— Немає потреби. Я не зніму більше з вас шолома. Навіть і не сподівайтеся, — насупився Кірк. — Мені вистачило спостережень потім, як ви висмоктали сили з тієї людини.

— Думки... — фиркнула Марта. — Я читаю думки і тільки. Я не можу вбити, тільки подумавши про це! Зате можу відчути цих людей на чималій відстані й попередити вас.  Якщо не хочете такого козиря, тоді повертайтеся в Леополіс і здавайте мене у відповідні служби!

— Є ще одна проблема, — зауважив Берг, відволікаючи їх. — Заряду в моєму протезі надовго не вистачить. Та й інші майже на нулі, — він підтягнув рюкзак із біопротезами до себе ближче. — Ще доба — і зразки їхніх тканин зіпсуються. Це може стати дуже великою проблемою для нас. Загиблі хлопці були хорошими представниками, втратити їхні коди... — він похитав головою і скривився, ледь стримуючи емоції.

Юл підбадьорливо стиснув його плече. Але Берг лише відмахнувся, взявши себе в руки.

— Може... зарядити? — тихо запропонувала Марта. — Ми ж на  промисловому смітнику. Тут же роботизовані механізми, десь же вони заряджаються? Кірк... що скажете?

Вона глянула на чоловіка і здригнулася від його пронизливого погляду.

— Гарна пропозиція, — нарешті видавив він із таким виразом обличчя, наче з'їв щось вкрай кисле, — хочете зняти шолом і відстежити роботів?

— Смієтеся? —- сторопіла Марта. — Вони ж не люди... Ми просто підемо за ними слідом.

—  Це може зайняти час, —  засумнівався Юл.

— Будь-яке наше рішення займе час, — прошепотів Берг, притискаючи до себе дорогоцінний рюкзак. — А так хоч не втратимо зразки. Вони ж... дійсно  були хорошими людьми, з прекрасними показниками. Результат багатовікової селекції. Хоч би що ви вирішили, Кірк, втратити їх або когось із вас — це наплювати на роботу людей, які дали нам можливість жити. — Він сумно глянув на Кірка і несподівано перевів стрілки. — Це стосується й ад'ютанта Лейн. Вона довгожитель. Її створювали, коли заборон на втручання в ментальний простір ще не було, коли від її  роботи залежало виживання людських мас. То чи маєте ви право її судити?

—  Вона і вас опрацювала, Берг Лаєн?

— Вона в шоломі, Кірк, - похитав головою Юл Ковіч. — Припиняйте, це вже не смішно. Берг має рацію. Лейн довгожитель, вона при де Руж уже багато років, якщо вона прокололася тут, думаєте не припускалася помилок раніше? Упевнений, де Руж знає.

Слова Ковіча зробили те, чого не могла вся освітня система Сакської імперії. Вони просто змели впевненість Кірка вщент.

Що є правила, як не межі власної свободи, лиш чергові визначення для мінливих норм моралі. Модель поведінки справжньої людини, розумної істоти, соціально спрямованої особини.

Кірк завжди вважав себе грамотною людиною, щасливим гемівцем, громадянином з високими моральними цінностями.

У вибудуваних ним поглядах на світ не було місця телепатам, довгожителям, зрадникам, та й узагалі іншій точці зору.

Але несподівано він залишився сам на сам зі своїми поглядами. А поруч стояли такі самі люди, як і він сам, із зовсім іншими думками. Уся їхня увага концентрувалася в одній точці, на одній людині, і ігнорувати її було неможливо.