Глава 19

"Цього разу сон був іншим. Немов напівдрімота. У ній можна було подумати, розглянути, обернутися. І ось вперше Таріс осмислював себе окремо від свого одвічного кошмару. Стояв осторонь і спостерігав. І переймався загальним жахом. Занадто багато близнюків навколо.  Килим під ногами хлюпає від крові. Його колір не розібрати. Задушливий запах смерті. Не такий, коли вибухає чужий нашийник. Інший. Страх, жах, випорожнення... розпороті животи... або сині від задухи обличчя. А ще зламані шиї та хребти... Це сприймається окремо від людей, які відчули це. Ментальне тло — суцільна какофонія звуку: німого крику, болю... страждання.

А ще в цьому сні є його копія. Дитина: дрібна, тендітна, з гордо піднятою головою. Вона дивиться на криваве божевілля з недитячою пихою і торжеством, а десятки демонів, підконтрольних її правиці, чинять жахіття, перетворюючи живих людей на зламані ляльки. Погляд хлопчика прикутий до одного з них. Таріс і сам дивиться у той бік, не в силах відірвати погляд. Молодий чоловік. Сильний, дужий, зі знайомими рисами обличчя. Він подумки називає себе Маркусом і чіпляється за це ім'я, намагаючись  розігнами морок, що був  насланий на його розум. Очі в нього такі ж сині, як і в Таріса. Він проривається крізь близнюків, незважаючи на власні поранення. Наздоганяє, розкидаючи людей у сторони, як ведмідь...

— Тео! — кричить, підхоплюючи хлопчика, піднімаючи догори. — Прийди до тями!

Але замість відповіді маленька копія Таріса просто кладе долоню на обличчя рідного брата. Під його пальцями розгорається полум'я, в одну мить спалює чужу шкіру.

Лаєн ніколи не бачив цієї частини кошмару і тепер стоїть посеред нього і  намагається осмислити те, що відбувається. Безліч запитань роїться в його голові. Але на жодне з них немає відповіді. Хто цей малюк, а хто людина, яка так безглуздо отримала опік? Чому у хлопчика така ж здатність, як і в нього, Таріса?

Що за демони-близнюки навколо танцюють свої криваві танці?

Поки він думає про це, обпалена людина встигає вхопитися за обличчя та  позадкувати  до вікна. Тео його просто штовхає, і той перекидається через півввконня.

Дитина регоче. І тут же отримує відплату за свою кровожерливість... Немов ураган, на нього налітає інший юнак... Відкидає вбік, збиваючи потужним ударом. Хлопчик же піднімається, немов нічого не сталося. Його щойно розсічене чоло починає гоїтися саме по собі. Близнюки ж наступають з усіх боків, підкоряючись його волі.

— Пізно, Ферді, ти його не повернеш! — сміється він... — Тепер тут я, а не твій брат!

Хлопець, на десяток років старший за нього, лише гірко усміхається, стираючи з обличчя кров. Він вже знає достатньо. Його думка розкривається в просторі, немов квітка. Таріс читає її, здригається, усвідомлюючи в одну мить весь жах того, що вже відбулось. А за спиною Фердинанда в цю мить виростає довгожитель. Він ковзає поглядом по хлопчикові, який так по дорослому усміхається, а потім кладе руку на плече Фердинанда.

— Досить, мій імператоре. Це більше не ваша турбота. — А потім демон вкладає в долоню хлопця каблучку. Кривавий камінь мерехтить у світлі електричних ламп.  — Це просто символ, мій пане. Однак... мені приємно, що він буде у вас…

— Ти вибрав не те тіло, діду... — похитав головою Фердинанд, стискаючи каблучку в кулаці. — На жаль... я сильніший, ніж Тео...

— Накажіть, мій імператоре. Володар має бути тільки один... інакше мною зможуть керувати всі...

Фердинанд лише кивнув і нарешті надів на палець вручений йому символ влади.

— Нікого не повинно залишитись...  — прошепотів він, а потім кивнув на Тео. — І його теж... — і  ні на мить не прикрив своїх сірих очей, поки говорив це.

Зараз Таріс спокійно може встати навпроти нього, роздивитися. Майже в однаковому віці... Одяг на ньому закривавлений, а за спиною його тінню стоїть старий... Довгожитель Нандін Абе.

Навпроти них дитина, всередині якої одночасно сидять дві особистості.  Вони б'ються за право усвідомлення самих себе. Думки їхні змазані. Емоції змішані. Це справді більше не Тео... і не його дід...

— Упевнений? Його просто не стане... — прошепотів Абе. Інтонації його страшні, сповнені передчуття. Він насолоджується моментом. Чи любить убивати, чи причина його наснаги в іншому? Таріс не може зрозуміти... Він усе ще стоїть спиною до Абе. Але все одно знає, що його розкосі карі очі зараз байдужі до чужого життя. І усмішка на холодному обличчі фальшива. Він жадає цієї розправи.

— Виконуй... — вирішує Фердинанд...

Брате?  Таріс знову дивиться на нього, відчуває його внутрішній біль і не розуміє. Чи може таке сказати брат?

Чий брат, його чи Тео?

Звідки він узагалі взявся? У Таріса Лаєна немає братів...

Кошмар ставав дедалі божевільнішим... Погляд вихопив на підлозі тіло вмираючої жінки, яку хотілося назвати матір'ю... знайшов обличчя близнюків, що мали б охороняти хлопця, а тепер намітили його своєю метою...

Суцільне божевілля.

 — Помреш... Як усі, помреш! — з ненавистю вскрикнув дрібний хлопчисько. Він не кричав про зраду. Він про неї думав. Що Тео, що гість у його тілі.

Хотілося плакати... Чи може таке говорити дитина? Чи можуть таке говорити один одному брати? Таріс схопився за голову, намагаючись усвідомити те, що бачить... А витканий зі сну Фердинанд скривився, лише на мить... пропускаючи в простір цілий клубок власного жаху. А потім знову закрився. Вмить ставши нечитабельною кам'яною брилою.

Старий обійшов його, ковзнув крізь Таріса, наче його й не було в цьому сні, потягнув до дитини руки. І десятки його копій, немов ожилі мерці, зробили те саме.

І тієї ж миті простір закрутило виром, затягуючи Таріса в тіло дитини. Тепер вже він дивився не на вбивцю, що наближався, а на власного брата, відчував його братом. І немов сторонній спостерігав, як його губами рухає чужий розум. Знайомий незнайомець, який без дозволу оселився всередині…