Глава 15

Під стіною валялося пів цеглини.  Здавалося б, подумаєш, уламок, можна пройти повз. Але на тлі темно-зеленого моху, його збиті гострі краї виглядали надто яскраво. Нана, не роздумуючи, підхопила його рукою. Важкий шматок навряд чи вмістився б у череві середньостатистичного чистильника, однак ці дрібні роботи все-одно не дали б йому просто так лежати.

— Ще довго? — поцікавилася вона, упевнено слідуючи за Тарісом Лаєном. Погляд же прикипів до знахідки. Яскравий помаранчевий скол справді виглядав свіжим. Це дивувало. Довколишні будівлі були міцними. Принаймні все, що могло впасти, давно з них зняли. Тай чистильники не залишали позаду себе нічого криво лежачого. Той же шматок   наче червона ганчірка посеред порослого мохом шляху. За нього чіплявся погляд і думки.

Райго Іссіа буквально дихав їй у спину. Підкинувши камінь, Нана спритно його спіймала двома руками й обернулася до чорнявого. Погляд же ковзнув далі, за його спину, по мовчазних руїнах. Звідки могла впасти цеглинка та чому?

— Агов, Райго, а ну зізнавайся, тобі скільки років?! — поцікавилася вона, знову підкидаючи цеглинку в руках.

— Офіційно двадцять, — не роздумуючи, відповів він, спостерігаючи за її маніпуляціями. За її спиною в одному з віконних прорізів промайнув відблиск. Можна було списати на робота, але ті були матовими і зазвичай у променях сонця не відсвічували.

— А неофіційно? — Тепер дівчина повернулася до нього повністю, впевнено роблячи кроки назад. Думки її були не менш цікавими, аніж запитання.

Хлопець усміхнувся. Схоже, Нані Вагнер палець до рота не клади, дай тільки дізнатися, що на практиці, а що за фактом, а що неофіційно і між рядків...

— Ти іншої цифри не почуєш, тож не старайся навіть, — осадив він Нану, обходячи...

— Ти не виглядаєш на двадцять... — не вгавала дівчина, ледь встигаючи за ним.

— Як і ти... — Зітхнувши,  Іссіа, вихопив у неї з рук цеглинку і, не роздумуючи, жбурнув у вікно, в якому щось відсвічувало. Удар влучив у ціль, відблиск зник. Навіть відчулося поспішне ворушіння тіні.

Нана простежила за польотом, а потім обернулася й обурено прокоментувала:

—  Гей! Це був мій камінь!

Телепат усміхнувся і вказав пальцем на крихту і осколки, що обсипалася вздовж однієї зі стін.

— У чому проблема? Вибирай будь-який.

— Гад, — ємко відповіла вона, підбираючи цегляний шматочок. На відміну від попереднього, цей запросто вміщався в череві мурашки. Всюдисущі роботи мали його прибрати, але чомусь знову цього не зробили. — Я, між іншим, від рідних ховалася. Навіть не уявляєш, які вони…

Вона звела свої тонкі брови "дашком", а потім замахнулася і теж відправила камінчик у політ. Полетів він за спину чорнявого, ковзнув між гілок дерев і десь там і зник.

— Мені теж треба було сховатися, — знизав він плечима. — Моя персональна Айша трохи зліша за твою.

— Це ти про Нана? –- поцікавився Лаєн, чухаючи засвербілий ніс. Несло від будинків потом і це відверто дратувало. Тішило, що хоча б не сечею, як на оглядовому майданчику позавчора. Носіїв неприємного запаху, крім Іссіа і Вагнер, що йшли слідом, був добрий десяток, і всі, схоже, ховалися. Навіщо, питається?

— Про кого ж іще, тільки про нього... — Іссіа поморщився. Він усе ще був незвиклий до того, що Таріс запросто  читає його думки, абсолютно непомітно і безболісно. Зазвичай між телепатами читання було ускладнене. І Райго не подобалося відчувати себе звичайним у цьому плані.

—  Гей! Я логіки вашої розмови не вловлюю! —  обурилася Нана і насупилася ще більше, ніж раніше: зліва, над головою Таріса, відчулася тінь, що промайнула у вікнах. Не роздумуючи, вона підняла ще один камінчик...

Хлопці усміхнулися, спостерігаючи за тим, як вона знову цілиться. Дівчина в короткій спідниці, з відірваними ґудзиками на блузці, навіть брудна і з безладом на голові мала напрочуд симпатичний вигляд, особливо коли замахувалася і кидала камінь.

— Просто гра слів, Нан. Нана... розумієш? — почав пояснювати Таріс, намагаючись дивитися їй в очі й не відволікатися.

— Не скорочуй моє ім'я... — обурилася Вагнер, поправляючи блузку на грудях. — Мені не подобається.

— Нан від Нандін, — зітхнув Райго, обходячи її. — Нандін Абе, мій генетичний брат, батько, називай як хочеш... права рука Фердинанда першого, імператора Сакської імперії.

Дівчина розгублено закліпала очима. Чорнявий телепат аж ніяк не в'язався з відомим довгожителем.

— Круто... Так, а я не зрозуміла, він же довгожитель, як він твоїм братом може бути?

— Просто... — прошепотів він, — я його клон.

— Але обличчя...

— Чергова модифікація, — він піднявся на горбок, увінчаний грибом, і озирнувся. Відблисків більше не спостерігалося. Нана, як не дивно, цілилася дуже влучно, абсолютно при цьому не думаючи. — Я утікач Нана... Якщо відверто, ми всі були в бігах ще до того, як познайомилися. Навіть Таріс.

— А Таріс чому? — Нана здивовано глянула на Лаєна. Райго за її спиною знову потягнувся за камінчиком.

— Самому цікаво, я ж дитбудинківський, усе життя до Леополіса прикріплений, — пррбурмотів Лаєн, а потім підняв руку і вказав пальцем на одну з будівель. — Ми на місці. Далі підемо під землею.

Утім, він злегка злукавив. Підуть вони тільки в тому разі, якщо людям, які причаїлися довкола, нічого від них не потрібно. А в останньому Лаєн сумнівався. Якщо нічого не треба, то навіщо, власне, чаїтися ?

Вказаний ним будинок, як і більшість тут, був на третину знесений. Земля засипала широкі вікна майже наполовину, наступаючи у внутрішній простір будівлі плавним, ледь порослим мохом спуском. Приміщення було дивним саме по собі. Рівні ряди цементу, немов стільники, мали тримати цеглу. Але цегли не було, замість неї з напівпорожніх цементних "сот" тягнулися застиглі велетенські руді й чорні краплини. Нана дивилася на цегляну стіну величезними очима, намагаючись зрозуміти, що бачить.

— Жах... — прошепотіла вона. — Що тут сталося?

Сівши навпочіпки, вона витягнула руку, обережно торкнулася пальцями найближчогг застиглого потьоку  й насупилася. Гладка поверхня ковзала під пальцями , мов скло.