Глава 12

Зелений календар, як казали тепер, включав у себе всі літні місяці. Райго відверто не розумів, навіщо було змінювати назви пір року. Але, побачивши одного разу на столі брата різнокольоровий календар, розкреслений на чотири частини та пофарбований у білий, блакитний, зелений і жовтий кольори, усвідомив: люди просто забули назви... Простіше було ткнути в колір, ніж у напис. Вчитися читати не було потрібно. Сумний факт падіння. Темний бік будь-якої війни. Напевно, якби під руками на той час було коло, поділене на сектори, то й слово "календар" стерлося б із пам'яті, ставши сектором або часткою... А тому замість літа саме Зелений календар тішив життям: трелями поміж гілок, шурхотіннями в траві, скрекотіннями й пурханням.

Поле, яке їх компанія перетинала, не було диким. Радше, воно просто забуте до збору врожаю. Посівна культура, використана тут, так званий амарант, була чудовим джерелом білків та мінералів. Зерно, зосереджене в волотистих суцвіттях, займало лише малу частину рослини. Довгі товсті стебла і ніжне ромбоподібне листя завбільшки з долоню — хоч на вигляд  здавалися просто непотрібною біомасою, насправді були їстівними як для людини, так і для тварин. Тому в підсумку у виробництво йшла майже вся рослина.

Зараз, у середині літа, посіви вже оформили свої суцвіття. Подекуди вони навіть налилися червоним, витягнулися  вище голови, але все ще були незрілими. А ось листя могло піти в салат уже зараз. Тому, поки Таріс ішов уперед, Райго, не роздумуючи, рвав їх, вирішивши, що на одному сухому м'ясі довго не протягнеш. Ще кілька діб — і система травлення почне давати збій, вимагаючи жирів і клітковини. І хоч би як модифікували цю частину людини, одне залишається незмінним — без нормального харчування ферментна система дає збій... А збій дає хворобу. Погляд Іссіа одразу ж ковзнув по Тарісу, який крокував попереду. З його анорексією однозначно щось треба робити...

Погляд сірих очей спрямувався далі, до старих будівель, що височіли попереду. Частково їх прикривали низькі дерева. І не аби які, а плодові.

Вони обрамляли майже все поле. Немов велетенські кущі. Старі перекручені гілки нависали над землею, вигинаючись під неприродними кутами так, немов тривалий час на них висіли вантажі, що відтягували гілки вниз. По центру крон можна було спокійно гуляти, настільки щільно були переплетені покручені садівниками гілки. Молоді ж пагони тягнулися вгору, творячи з цих дерев якусь подобу велетенських чаш. Райго дивився на них і розумів, що і дівчисько на руках Лаєна теж ось так чіпляється за них своєю увагою. Тягнеться до них неприкритими думками.

Її відчуття лилися нескінченною рікою, пронизували наскрізь, засідали в мозку. Нескінченний радіопотік із невбиваної вишки предків. Тільки замість металу живе тіло, живий мозок, живе бажання. Виявляється, Нана любила спостерігати за тим, як дрібні плоди за час Зеленого календаря перетворюються на наливні соковиті фрукти. Любила вгризатися в стиглі яблука зубами і насолоджуватися істинно літнім солодким, злегка терпким смаком.

Від Вагнер мимоволі хотілося позбутися. Її думки були занадто неприкритими. Збивали внутрішній настрій і відчуття. Позавчора це забавляло, вчора сприймалося як даність. Але сьогодні з кожною годиною все більше дратувало. Райго не міг відгородитися від неї. І це бентежило. Раніше він не стикався з такою проблемою. У Леополісі все чудово виходило. Чи була причина в особливому ментальному тлі, глушниках або в самих Нані й Тарісі? Можливо, справа в його супутниках. Такий собі псі-фактор, що діє поза людським бажанням? Ментальне тло?

Райго продовжував хмуритися, а Нана дивилася на нього, ліниво поклавши голову на плече Таріса. Погляд у неї був як у кішки: пильний, чистий, з легкою паволокою самовдоволення.

Сам же Лаєн крокував бадьоро і тільки раз смикнувся, коли дівчина відкрила рот і щось прошепотіла йому на вухо...

Схоже, Вагнер прекрасно відволікала Таріса від думок Райго. І це грало на руку самій дівчині. Хоч би як Райго заважали її думки, Іссіа розумів, що без неї він залишиться сам-на-сам із Лаєном. Нана сама по собі була потужним чинником.

* * *

Таріс любив дивитися в небо. З вікон, з балюстрад, лежачи в траві або займаючись вправами. Колір неба був хорошим і зрозумілим. Таким самим, як його очі, коли той бував у спокої... чи навпаки, змученим  чи злим. Коли вечірнім небом стелилися червоні хмари, здавалося, що воно так само втомлене, як і він... А коли вранці займалося золотим, йому спадало на думку, що сонце знову в гарному настрої.

Це допомагало зібрати себе в кулак і рухатися далі. Не дивитися навколо, не озиратися назад, дружити, слідкувати за чужими думками і відповідати виключно на хороше. Вибудовувати стосунки в приємному тоні й не лізти куди не треба. Що ж у цьому процесі змінилося?

Його пам'ять пошматували і вивернули. Скільки б Лаєн не рився в подіях минулих днів — він не міг зрозуміти, коли пролунав той фатальний наказ. Коли з'явилася жінка з маячком у голові? І чому він, послухавши її, пішов на непотрібний вступний іспит. Чому розлютився тоді, після відмови ні в чому не винного екзаменатора?

Телепатія… справжня біда  їх  суспільства. Властивість, виведена під час минулої війни й досі не викорінена. Читати думки соромно й неетично. Якщо раптом читаєш — ти мовчиш і не базікаєш. Цьому вчать, це втовкмачують у голову до посиніння, доки проста істина не стане частиною твого сприйняття... Те, що вмів Іссіа або та жінка, було ще гірше. Повне підпорядкування, яке лякало більшість сучасних людей і з яким Таріс стикався останні кілька днів... Що робити з Райго, він не знав. Але зробити з ним хоч щось, прогнати чи відпустити, йому теж не хотілося. Давалися взнаки ті таємниці, які  несла в собі ця людина. Таємниці, про які він умів не думати... і при цьому брехав про ментальні блоки.

Якби Таріс зараз запитав його про кросівки, Іссіа б теж збрехав. У цьому не було сумнівів.

— Не можу зрозуміти, скільки тобі років, — несподівано прошепотіла Нана йому на вухо. Таріс здригнувся від того, як її теплий подих ковзнув по його шиї. Це було дивно і неочікувано. Він майже не відчував її ваги на своїх руках. Йшов, немов її не було поруч. А тут відчув... дихання. І всі думки почув разом, хоч і не хотів.