Глава 11

Минуле завжди йде по п'ятах. Його не можна просто забути.

Двері кабінету  звично і майже беззвучно скрипнули. Навіть сидячи із заплющеними очима, Фердинанд перший, імператор Сакської імперії, упізнав людину, яка застигла за півтора метри від нього, просто перед його робочим  столом.

— Доброго ранку, мій імператоре. З самого ранку простір  заполонили чутки. — У голосі Нандіна Абе, як і зазвичай, відчувалася легка насмішка. Фердинанд розслаблено лежав перед ним у своєму кріслі. Голова була відкинута, сірі очі заплющені. На столі  парувала повна до країв чашка. Густий аромат натуральної кави витав у кабінеті, і Абе мимоволі поморщився з незвички. Навколо чашки були розкидані фотографії, немов свідчення чужої неспроможності.

— І які  ж? — тихо запитав Фердинанд, не ворушачись. Настрій в нього був так собі, що не сховалося від начальника Імперського бюро розслідувань.

— Та наче ви скликаєте екстрені збори префектів, — пояснив Абе, уважно розглядаючи людину, якою опікувався останні п'ятнадцять років. Утім, опікувався лише сім із них, далі Фердинанд вислизнув із його рук, як до того і його дід, у якийсь момент показавши зуби. — Підозрюю, шукали мене власне з цієї причини?

— Ні... — відрізав уже не юний імператор і нарешті розплющив свої сірі очі. Важкий погляд ковзнув по застиглому перед ним довгожителю. — Скажи мені, Нан, чому ти служиш моїй родині вже котре покоління?

Це було несподівано. Каверзне запитання вінценосного вихованця перетекло в не менш каверзну відповідь.

— Насмілюся уточнити, служу винятково імператору або його спадкоємцю. — Абе, як завжди, посміхався і злегка мружив розкосі карі очі.

— Он воно як... І спадкоємця вже визначив? — прошепотів  Фердинанд. Він не просто був незадоволений або рефлексував, навпаки, він був злий і ледь стримувався. Нандін відверто забавлявся ситуацією. Як не дивно, злість йшла його імператорові. Однак, у чому була причина? Погляд Нандіна знову ковзнув робочим столом, розкиданими фотокартками. Вихопив зображення брата. Навряд чи причина поганого настрою в ньому. Але чим чорт не жартує?

— Я не можу читати вас, мій імператоре. Згляньтеся і просто поясніть, що вас дратує.

— Пояснити? — чоловік нарешті відлип від свого крісла й подався вперед. Вічно холодне обличчя перекосилося від обурення. — П'ятнадцять років тому ти засвідчив смерть усіх моїх рідних і підконтрольних їм виродків. Як ти тоді сказав?  Ні діда... ні батьків, ні братів, ні їхніх родин, ні їхньої охорони. Усю нашу численну рідню було знищено протягом лічених хвилин.

— Не варто мені нагадувати про такий сумний факт нашої біографії, мій імператоре, — попередив Нандін. Він уже знав, куди хилить Фердинанд. Якщо його так дратує Райго, так вже й бути... доведеться покінчити з ним і вибирати іншу приманку.

— Не сміши, тобі невідома скорбота, — роздратовано пирхнув Фердинанд, копіюючи інтонації Нандіна і піднімаючи зі стола зображення Таріса Лаєна. — Нікого не нагадує, га?

— Ні, — відповідь Абе була категоричною...  А його вихованець тим часом ще більше біленів.

— Сині очі, Нан... Ці сині очі ходять за мною слідом півжиття! — Продовжував гнути своє Фердинанд. Піднімаючись і навалюючись руками на стіл. — Я хочу його крові! Він має зникнути.

— Будь-який каприз, мій імператоре, — Нан був непробивний. Він міг повірити у що завгодно, тільки не в те, що хтось із загиблих братів Фердинанда живий. — Можу зарізати його як порося у вас на очах. — І, трохи примружившись, додав: — Однак,  цей хлопець вам не родич...

— Тоді чому твій клон вплутався в цю справу?

Абе промовчав. Тут йому крити було нічим.

 У двері постукали, і в кабінет тихо прослизнула особиста секретарка Фердинанда:

— Усі портали активовано, пане. Ваші розпорядження? — поцікавилася жінка середніх років, застигнувши в дверях. Від неї не сховалася напруга, що повисла між обома чоловіками. Та й злість імператора надто явно відбивалася на його обличчі.

— Прекрасно, — видихнув Фердинанд і знову глянув Нандіну в очі. Фотокартка впала на стіл. — Як порося. Тут... інших способів не приймаю.

Фердинанд першим покинув свій кабінет, немов утік. А Нандін завис над столом, дивлячись на фотокартку свого брата і ГМО.

Він міг повірити у будь-що, тільки не в те, що того вечора хтось зміг з тієї бійні вибратися. Окрім Райго, звичайно.

* * *

Яскравість білої стелі сліпила. Звична гладка поверхня не радувала, але й не дратувала. Абсолютна бездушність зсередини. Монітор комп'ютера горів білим. Чорні літери складалися в черговий звіт довіреної особи.

Маркус ліниво читав його, періодично прикриваючи очі. На поверхні вже панував ранок. А тут, під землею, час ніколи не поділяли на добу. Люди жили по змінах. Їли по змінах. Спілкувалися, одружувалися і навіть спали, орієнтуючись виключно на час своєї зміни.

Ірраїль, з чиїм переліком Маркус зараз ознайомлювався, був нахабний. Занадто багато вимагав він від "Бібі". Немов сторонній пан був винен йому за всі ті незручності, об які встиг спіткнутися старий майстер на своєму шляху.

Утім, список був реальний. Старий нахаба  навіть імплантів не вимагав, всього лиш  їхні складові, з яких підземні умільці самі змайструють те, що треба.

Іронія життя. У минулому заніжені розумники могли керувати світом, диктувати курси розвитку і споживання. Тепер же їхні вмілі нащадки були загнані в нори, як кроти. Обслуговували техніку, мружили напів сліпі очі, відвиклі від  яскравого світла, і мріяли про натуральні, не сублімовані помідори.

У двері постукали.

Маркус навіть не сіпнувся. Він прекрасно знав, що голографічна маска приховує його обличчя.

Жінка, яка зайшла до його кабінету, була жилавою і лисою. Невисока, ліве око її світило більмом. Праве вже було змінено на потужний об'єктив, що відрізнявся від натурального лише неприродною чорнотою штучної зіниці. Голий, обтягнути йпошрамованою шкірою  череп був татуйований. На лівій скроні миготіла знайома лампочка імпланта. Порівняно з "Віто",  котру виростив та змайстрував Ірраїль, цю жінку було зроблено якісніше. На жаль, її майстер помер, а новий ще не набив руку.