Глава 7

Подія на західній станції була несподіваною, не прогнозованою. Спосіб втечі в голову не вкладався. Довелося перекрити лінію сполучення. Спуститися в кабіні до найближчої зупинки, а далі йти пішки: що лікарям, що слідчим. Власне, розпорядження було видано одразу, щойно до штабу почали надходити запити про небезпеку. Нашийник можна було перевести в "сплячий режим" або ввімкнути в ньому потрібну задачу. На жаль, ухвалене в штабі рішення не допомогло, ні в загальних рисах, ні зокрема.

Вітер став тихшим, але холод продовжував щипати шкіру. Закутавшись у плащ, Марта Лейн у супроводі ще десятка фахівців збігла сходами. Вона майже нікого не знала з команди, що набралася, крім рудого Віктора. А тому подумки раділа, що хоч у комусь із супроводжуючих упевнена на всі сто. Мозок його був сприйнятливий до навіювання, до того ж Віктора дуже вдало призначили відповідальним за операцію. Марта, як завжди, — просто офіційна представниця префекта. Як не крути, ситуація делікатна, тому інтерес Клер зрозумілий.

Погляд жінки ковзав по рейках, по кабелю, що прогнувся, по двом понівеченим кабінам, що застигли попереду. Третя, та, що їхала на чолі колони, зупинилася нижче. Гемівці, які сиділи в ній, уже встигли піднятися до місця події, і тепер їхні постаті чітко вгадувалися на тлі колись білосніжного майданчика. Зараз же на ньому рясніли чорні підпалини. Поруч на землі лежало тіло й ознак життя вона не подавало. Однак це враження було оманливим. З повідомлення штабу Лейн знала, що всі живі. Ще троє постраждалих лежать у вантажній кабіні, один у тій, у якій перебував Димитрій. Побоювання викликав й сам радник. Його стан гемівці пояснити не змогли.

Натягнувши рукавички, Марта першою зайшла в кабіну фунікулера, за нею рушили лікарі. Готова побачити що завгодно, вона пробіглася поглядом по панорамних вікнах, бризках крові, слідах гару, обривках паленої шкіри, якою раніше були обтягнуті сидіння. Гемівець із вивернутими руками і ногами, без цілого зап'ястя лежав на підлозі і шумно дихав. Його штучна долоня валялася біля ніг Димитрія. Сам же радник був пристібнутий ременем до одного з п'яти крісел і стискав підлокітники побілілими від напруги пальцями. Схоже, Лаєн не звертав на звичайну людину жодної уваги. Значить, був усвідомлений.

Марта Лейн присіла навпочіпки біля чоловіка і поводила перед його обличчям пальцями. Поклацала. Радник все так само її не помічав і продовжував витріщатися повз .

Ситуація складалася дивна, як не крути. Утім, був час, коли Марта зустрічала таке зависання. Але то психічно хворі люди.

— Що ж мені з вами робити? — прошепотіла вона, обертаючись на лікарів, які пакували гемівця на ноші. Незабаром вони вийшли. Заглянув Віктор.

— Усе добре?

— Ми говоримо... вийди й почекай, — прошепотіла Марта, уважно на нього глянувши. Рудий кивнув, витягнуті зіниці злегка здригнулися, і він поспішив покинути кабіну.

Марта ж торкнулася чола радника, занурюючись у його світ.

— Ну ж бо... відкрийся...

Вона відчувала, як Димитрія б'є тремор: починаючи від кінчиків пальців рук і ніг і закінчуючи клітинами мозку. Старий радник сам не розумів, чи може тремтіти його мозок у принципі? Зуб на зуб не потрапляв. Серце зривалося в нерівному ритмі, він в повгій мірі  відчував свою тахікардію. Як і Марта, яка теж провалювалася в чужу сплутану свідомість і повністю відчувала чужий  шок.

Моторошний вишкір оскаженілого модифікованого все ще стояв перед очима. ГМО ламав гемівців розміром удвічі більшим за нього, як сухі прути. Димитрій прокручував його образ у голові. Зіставляв щойно побачене з власними спогадами. А ще він нескінченно боявся. Не за життя... за наслідки.

Марта ж читала його страх, пропускала крізь себе і починала боятися разом із ним, усвідомлюючи  те, чого знати досі не могла. До неї, як і до Димитрія, повільно приходив спогад, що регенерація — це не стандартне вміння ГМО. Це щось більше. Чисто привілейоване. Унікальне, регламентоване на вищому рівні. Для більшості — заборонене.

Димитрій усе ще продовжував бачити перед собою Таріса. Хоча сам хлопець уже давно встиг сховатися.

Вишкір модифікованого, що все ще  стояв перед очима радника, тепер повис і перед її внутрішнім поглядом. Виснажене обличчя Лаєна наповнювалося  характером. Воно ставало старшим, грізнішим, хитрішим. Воно подорослішало, оформилося у владу... у керівну правицю. Марта бачила цю правицю, поцятковану старими шрамами і зморшками. Бачила кільця на ній. Видіння було абсолютно незрозумілим, як і думки Димитрія, що стосувалися цього образу.

Долоня знову стала худорлявою і сильною, знову стала вишкіром, потім старечою посмішкою.

Розуміння поглинуло її, немов вибух, хвиля. Це було порівняння... Радник повис на порівнянні...

— Із ким ви його порівнюєте, Димитрію? — шепотіла Марта, продовжуючи розплутувати шоковий вузол у його голові. Свідомість старого піддавалася неохоче. Вона оголювала старі спогади з натугою, немов то була найстрашніша таємниця...

Радник несподівано застогнав. Переляк стерся з його обличчя, а пальці розтиснули підлокітники.

Лейн відсмикнула руку і відсахнулася. Знову поклацала пальцями перед його очима.

— Радник Димитрій, ви мене чуєте?

— Ад'ютант Лейн... — нарешті прошепотів він і моргнув, здивовано ковзаючи поглядом по кабіні фунікулера... — Мені здалося.

— Ні, не здалося, — перебила Марта, піднімаючись на ноги. — Ваші злочинці втекли.

— Мої? — здивувався він.

— Ваші, ми передали їх вам за актом... Забули?

Старий скрушно опустив голову, чимось нагадуючи зараз зганьбленого Свона. Ось тільки, на відміну від симпатяги Кейта, Димитрій жалості не викликав. У його пам'яті ховалося щось таке, що могло похитнути весь їхній світ одним махом.

Марта Лейн стиснула губи, а потім подумки дозволила Віктору зазирнути в кабіну.

— Як він? — запитав поліцейський гемовець.

— Просто легкий шок, — прокоментувала Лейн, не зводячи погляду з радника. Про побачене варто було розповісти префектові. А ще краще показати, якщо вона буде не проти, звісно...