Глава 6

— Майстре Ірраїль, майстре Ірраїль! — хлопчисько кричав на всю горлянку, щодуху несучись вузькою вулицею і ледь встигаючи лавірувати в тісному потоці перехожих. Хтось шипів, хтось обертався. Хтось вдало тиснувся до стінки.

Дитина бігла, ледь торкаючись ногами землі, доки не була піднята, як шкодливе щеня. Кремезний охоронець, який схопив  його за сорочку,  підніс хлопчака аж  до свого обличчя. Величезний, майже два з половиною метри заввишки, він дивився на дитину єдиним оком,  котре знаходилося посеред широкого чола, і супився.

— Чого розкричався, виродку?

— Повідомлення! — дитина зовсім не злякалася здорованя. — Повідомлення з верхнього міста для майстра Ірраїля!

— Голіафе, відпусти малюка, — прошамкав старий за його спиною й обійшов велетня, шаркаючи сухими ногами. Спина його була напівзігнутою, гачкуватий ніс вінчала потворна бородавка. Сиве ріденьке волосся торкалося худих плечей, а блискуче чоло перетікало в не менш блискучу залисину. — Чого розкричався, Йожі?

— Повідомлення з верхнього міста, — вкотре повторив  малий. — Віто вбили. Імплантат украли… А  пан Бібі хоче бачити вас...

— Як хоче, то нехай сам приходить, — насупився майстер, повертаючись у свій барліг. Видовбане в породі приміщення нагадувало саме нору. Убогі приземкуваті меблі, стеля без кутів, що чіпляла погляд нерівною визубреною  поверхнею. Замість ліжка — ніша в стіні, закидана теплими шкурами. Але Йожі добре знав, це обманка. Захований під шкурами люк вів у лабораторії. І спускався в них тільки майстер і його матеріал для роботи. У такі моменти його тіло випростувалось і виявляло справжні сили. Обличчя випромінювало жорсткість і злсередженість. Стареча м'якість зникала, немов її ніколи й не було в худому тонкому, наче скіпка,  майстрі.

— Пан Бібі злий, майстре... — попередив Йожі... — Якщо сам прийде, то...

Недобре зблиснувши оком, Голіаф знову вхопив пацаня за шкірку і примружив своє єдине око.

— Зашпурну, кістки переламаєш, воно тобі треба?

— І будете шукати іншого посильного, — анітрохи не злякався хлопчисько.

— Я почув тебе, Йожі. Тепер почуй мене і повертайся до свого пана, — мовив Ірраїль, опускаючись на підлогу біля низенького столика, який ледве сягав до коліна. Голіаф відпустив хлопчину і пірнув головою в нору майстра.

— Обличчя на вас немає, хазяїне...

Його хазяїн,  Ірраїль, не відповів. Він похмурнів та розмірковував над новиною. Крихітка Віто була його п'ятою роботою, зробленою на замовлення пана Бібі. Протрималася вона менше за всіх. І втратила імплантат... Де ж він стільки їх набере... Хоч кради назад.

— Знайди мого возика, Голіафе, — вирішив він, — я сам поїду до Бібі.

Велетень насупився. Його єдине око примружилося, лоб прорізали зморшки. Голіаф був незадоволений, але перечити майстру не став. Механічний візок тут же був ним знайдений на верхньому поверсі нори, куди він просто запустив величезну ручищу і пошарив. Опустивши його на землю, слухняно дочекався, коли майстер сяде і рушить з місця. А потім прикрив усі віконниці й пішов слідом.

Майстер працював руками, крутячи колеса. Люди, що майже єдиним потоком рухались загальним коридором, розступалася, варто було здалеку замаячити високій постаті одноокого монстра.

Йожі, ненаважившись прийти до свого господаря з поганою звісткою, тепер ховався в бічному тунелі. Він із заздрістю дивився на те, як народ відверто поступається дорогою Ірраїлю. Старому навіть говорити нічого не треба було.

Кожен у їхньому місті неугідних хоч раз, та звертався до нього. Абсолютно кожен за надану йому послугу був винен. Іноді навіть до кінця життя.

Винятком був пан Бібі, у якого просто були хороші гроші, першокласні речі та цікаві штучки з поверхні. У прийшлого пана було те, чого жадало їхнє місто. А в міста був той, кого хотів Бібі, — майстер Ірраїль.

Візок Ірраїля в'їхав на електричний підйомник. Голіаф ступив слідом і клацнув кнопкою на пульті. Краї платформи захищала лише низенька сітчаста огорожа. Механізм був повністю відкритий і не оснащений навіть подобою шахти. Установка плавно поповзла вгору, минаючи тісні поверхи та рівні , які  мурашником пронизували колишні копальні.

Ірраїль мовчав, а Голіаф не наважувався порушити тишу. Він не любив нижні та серединні рівні міста. Там було простору мало. Краще вже по дну ходити або по самій поверхні. Але часом дорогу вибирати не доводилося.

Платформа повзла довго, і до кінця поїздки подолала майже кілометр. Ірраїль хмурився, перебираючи пальцями по металевому підлокітнику свого інвалідного візка.

— Що б ти не побачив, мовчи, Голіафе, — нарешті видихнув він.

— Добре, хазяїне, — відгукнувся велетень і на мить прикрив повіку. Платформа нарешті зупинилася, відкривши їхнім поглядам білі коридори. Білими вони стали після приходу Бібі. До цього були запилюженим та жовтими, як палений цукор. Вміщали три поверхи халуп. Зараз же розвалюхи, на подив Голіафа, було знесено, стеля випромінювала світло, а підлогу вистилало м'яке покриття, що на диво поглинало кроки.

Люди пана Бібі вже чекали в повній бойовій готовності. Зброя в них була дивна, але про те, що це саме вона, говорили пози і вирази облич хлопців. Довгі чорні палиці-трубки з дивними конструктивними деталями, ручками та тримачами.

— Огидно, — прошепотів майстер, а потім підняв перед собою руку з розкритою долонею. — Я Ірраїль, прийшов говорити з паном Бібі.

— Опудало твоє однооке нехай тут залишиться, — кивнув один із чоловіків на Голіафа і навів на нього автомат. Ірраїль похмурішав.

— Цю людину звуть Голіаф, прибульцю. Поважай місцевих і вони поважатимуть тебе, — процідив він, а потім звернувся вже до свого вихованця: — Чекати й мовчати. Ти зрозумів? Жодного зайвого руху.

— Добре, хазяїне, — кивнув велетень. Єдине його око заблищало від емоцій,  але більше ніщо не видало його раптової напруги.

Далі Ірраїль рушив  сам...

 * * *

Була десята ранку. На західній станції фунікулера було гамірно. Машини з емблемами міської поліції, парочка швидких. Клітки, ГМО, префект у супроводі свого ад'ютанта і навіть головлікар Алек Швачко.