Пролог

— Наступний! — гаркнув екзаменатор, примруживши дрібні очиська на угодованому рум’яному обличчі.

У величезній аудиторії Вищої Військової Академії Леополіса, не зважаючи на кількість присутніх, було тихо. Майбутні студенти витяглись шеренгою вздовж лівої стіни склепінчастого приміщення. Навпроти них простягнулася усіяна датчиками смуга, завдовжки в двісті метрів.

З ряду мовчазних хлопців і дівчат, тихенько вийшов худорлявий хлопчина в мішкуватій футболці і потертих джинсах.

— Ім'я! — тон екзаменатора не змінився. Його зосереджений погляд вже ковзнув по худому тілу абітурієнта, відмічаючи біляве волосся, сині очі, тонку шкіру, що обтягувала не стільки людину, скільки кістки без чітко виражених м'язів. З-під розтягнутого коміра старої футболки виднівся золотистий металевий нашийник.

— Таріс Лаєн, — прошепотів абітурієнт. Голос його був низький, наче прокурений, і тремтів він як у старця.

Секретар, яка стояла за спиною огрядного екзаменатора зі стопкою тек в руках, одразу передала йому особову справу Лаєна і чітким кроком відступила назад. Різко розгорнувши теку, чоловік ковзнув поглядом по мізерним рядкам автобіографії і перейшов до звіту експертів з біоінженерії. "ГМО", — скорочена назва генно-модифікованого організму, значилося у їх висновку. Іншими словами, бойова біомашина із проблиском інтелекту. А це означало тільки одне: цей худорлявий хлопчисько — не людина більш ніж на п'ятдесят відсотків. Що ж, вчитися модифікованим ніколи не боронилося, особливо на військовому факультеті. Правду кажучи, тут усі в тій чи іншій мірі ГМО.

Вказавши на смугу, на перший погляд схожу на звичайну покриту пробкою доріжку, викладач дочекався поки хлопчина встане на старт і повільно кивнув.

Теки, котрі його особистий секретар тримала у руках, несподівано здуло сильним поривом вітру та розкидало по підлозі. Одяг присутніх затріпотів, обтягуючи їх тіла. Пробка, що устилала доріжку, осіла дрібним кришивом. Хлопець, ніби нічого не трапилось, стояв поряд з екзаменатором і з надією заглядав йому в очі. Динамік ожив, і одразу почувся голос штатного оператора.

— Фізичної сили триста чотири відсотки. Псі-фактор — понад норму.

— Час максимального навантаження? — голос екзаменатора тремтів, немов чоловік стояв на межі відкриття.

— Сім хвилин, — розчаровано зітхнув оператор і відключив динамік.

— Не підходить, — повторюючи інтонацію колеги, процідив чоловік. Відвернувшись від хлопця, він повернув його особову справу секретареві і, набравши повні легені повітря, гаркнув:

— Наступний!

Щось невловимо змінилося в навколишній атмосфері. Екзаменатор підняв голову, а далі світ навколо нього зметнувся, немов навіжений. Останнє, що зміг чітко побачити і усвідомити цей чоловік, це почервонілі білки очей худорлявого хлопчини, яскраві іскри в його очах і тихе тваринне гарчання.

 * * *

Сирена оголосила тривогу натужним виттям. Здивовано піднімаючи голови і озираючись, студенти шуміли, поспішаючи до виходу. Все відбувалося без паніки і відповідно до правил поведінки в екстрених ситуаціях. Ніщо не вибивалося із стандарту і не натякало на надзвичайність ситуації. Учбова тривога, не більше. Спокій майбутніх трудівників Сакскої імперії здмухнуло вибуховою хвилею. Високі, стрільчасті вікна в одну мить вибило назовні. Двері аудиторії у кінці коридору знесло, ніби під шквалом вітру, протягло уздовж усієї його довжини і з силою бухнуло в стіну. У двері був вдавлений огрядний викладач. Чоловік, в приступі болісного кашлю, відхаркувався кров'ю. У наступну мить паркет, що досі акуратно устилав підлогу коридору, здибився по усій довжині, наче від послідовних вибухів. Поряд із стогнучим від болю викладачем матеріалізувався худорлявий хлопчина.

— Чому я не здав? – пошепки спитав він, а його страшний голос пробирав до холодного поту і тремтіння.

— Тому що… сім хвилин… виродку, — відповів екзаменатор, знесилено ворушачи язиком і підводячи на  нього затьмарений погляд. Він з жахом розумів, що відведений час вийшов набагато швидше. Модифікований вийшов з-під контролю. Худе обличчя хлопчиська спотворилося, а зуби заскреготали, настільки міцно той їх стиснув.

— Я Таріс Лаєн, а не виродок.

Пальці хлопця з хлюпотом стиснулися на шиї чоловіка... Бідолашний викладач так і не помітив, як крізь натовп переляканих студентів, що тулилися до стін, прорвалося двоє сміливців. Не роздумуючи, вони накинулися на зухвальця з єдиною думкою — зупинити нещадне вбивство.

Хтось закричав від жаху, хтось втратив свідомість, а дехто дзвонив у поліцію.

День  У піднебесному місті Леополісі день тільки розпочинався.