ГЛАВА 7: ОСТАННІЙ БІЙ Розділ 1: Новий світанок

Від ранкових променів Бору й до самих сутінків Інна Ремей без упину блукала вздовж берегової лінії. Вона шукала. Серед уламків мосту, серед тіл, які хвилі виносили на берег, серед усього, що лишилося після битви. Поки не побачить Ягріма на власні очі, поки не торкнеться його холодного чола, надія не покине її душі.

Вона вперто відмовлялася вірити в смерть чоловіка. Надто багато разів він повертався з місць, де інші знаходили лише загибель. Надто часто знаходив вихід із пітьми, коли здавалося, що його вже не існує. Душу Інни не покидала віра, що й цього разу її коханий повернеться.

Одного вечора, наближаючись до прибережного містечка Мерефи, що не мало стін і було спустошене Легіоном, Інна побачила на березі зелене сяйво. Спершу їй здалося, що це лише примара втомленого розуму, що виснаження нарешті почало брати гору, але мерехтіння повторилося. Вона спішилася з оленя й попрямувала порожніми вуличками до берега. Навколо стояла моторошна тиша, порушувана лише далеким шумом хвиль. Там, серед уламків і розкиданого каміння, сторчав Палючий — меч Ягріма. Камінь у наверші мерехтів м’яким зеленим сяйвом, ніби посилав сигнал тому, хто ще міг його побачити.

Інна хвилину вдивлялася в зелену прикрасу. Здавалося, ніби всередині неї пульсувало життя, і тому вона ледь помітно мерехтіла. Вона поклала долоню на руків’я, міцно стиснула пальці й потягнула меч на себе. Та лезо притискала важка дерев’яна балка зруйнованого мосту. Вона намертво затиснула його між іншими уламками, тож зрушити меч з місця однією рукою було майже неможливо.

Знахарка обхопила руків’я обома руками й щосили потягнула вгору. Вона звела погляд до місяця, зціпила зуби, заплющила очі й напружилася так, що заболіла кожна жила в руках. Меч не ворушився... Хвиля вдарила в дерев’яну балку, відкинула її вбік і звільнила клинок. Не втримавши рівноваги, Інна похитнулася назад і гепнулася просто на сідниці.

Вона розплющила очі й побачила перед собою меч у своїх руках. Камінь більше не пульсував. Його зелене сяйво потьмяніло й заспокоїлося. Інна на мить посміхнулася. Попри все, надія ще не згасла в цій нічній пітьмі. Вона була рада, що серед цих руїн знайшла бодай щось.

Та разом із тим небезпека вже підкралася до неї зі спини. Тишком, мов тінь. У вкритому тріщинами клинку, освітленому зеленим сяйвом Каменя, Інна раптом помітила чужий силует. Спершу їй здалося, що то лише гра світла між уламками. Та силует ворухнувся. Мрець безшумно наближався позаду.

Серце на мить завмерло. Інна різко перекотилася вперед саме тієї миті, коли позаду щось розсікло повітря. Вона схопилася на ноги й розвернулася. Перед нею стояв мрець. Його зброя знову опустилася до землі, ніби він і не сумнівався, що наступний удар досягне цілі.

Якби не відображення в клинку, вона б навіть не дізналася, що смерть уже стояла за її спиною... Цього разу Інна залишилася сам на сам із небезпекою. Поруч не було нікого, хто міг би її захистити. Лише вона і меч Палючий серед нічних руїн…

Декількома тижнями потому…

Голос пролунав залою без крику — рівно, твердо, ніби його слухав сам камінь.

– Кровним правом спадкоємця Першого Верховного Стража Брома Рейського… – на мить тон став нижчим, вагомішим.

Він повільно витягнув із піхов на поясі чорне лезо — Пожирач душ. Меч не блищав. Здавалося, він поглинав світло навколо себе. Зала стихла, навіть повітря стало густішим.

– У час, що загрожує людству, – голос набрав сили, – Закликаю Стражів до бою. До походу на Легіон Мегери.

Страж перехопив руків’я обома руками, завів клинок за голову зворотним хватом і щосили встромив вістря в мармурову підлогу. Чорна сталь увійшла в камінь, і хвиля сили прокотилася підлогою. Фортеця здригнулася. Мармур вкрився тріщинами, що розповзлися з-під леза, мов темна павутина. Стара зала, яка пам’ятала легенди, відповіла на заклик. І представники народів Альтаура вперше за довгі роки побачили не просто Стража. Вони побачили повернення забутої сили.

Минуло кілька днів…

З дороги, що вела від зруйнованого мосту до замку, пролунав крик горна. За ним — глухий, наростаючий тупіт ратиць. Це означало лише одне — Стражі йдуть у бій.

У ту ж мить небосхил, затемнений магією Мегери, розітнуло ясне світло Бору. Промені пробили чорну завісу, ніби саме небо відмовилося коритися темряві. Туман високо над землею закружляв, утворюючи гігантську воронку — природа стала поруч із людьми.

Чотири тисячі вершників виринули з темного лісу єдиною хвилею. Їхні лави розгорнулися між військами Айзі, Хорвейну та ордою Легіону, що завмерла перед останнім ударом. Стражі стали у декілька рядів — мов клинок, спрямований у саме серце ворога.

У першому ряду — однорогий олень. На ньому вершник у попалених боями обладунках. На чолі — корона, дарована останніми дірадами першому правителю Стражів. Плащ розвівався за широкими плечима, немов полум’я, що не згасає. Його рука повільно витягла з-за спини меч — Пожирач душ. Чорне лезо здійнялося до неба.

– Ми Стражі! Лицарі з легенд, що клялися берегти мир на землі! – голос рознісся над полем. – Настав час виконати обіцянку. Ми довгі роки діяли в тіні... Сьогодні б’ємося при світлі дня!

Він підняв клинок вище.

– До бою, Легенди! За мир. За людей!

І щойно меч опустився, кавалькада рушила вперед. У ту ж мить Джош Рейбборн підняв свій клинок, викуваний із золотого небесного каменю.