Розділ 4: Останні промені надії

Три тижні по тому, раннього світанку, Яід повертався до нового дому, який придбав лише два тижні тому. Із того склепу він виніс не тільки знання й магічний посох. Старі золоті й срібні монети, здобуті серед руїн палацу, він щедро роздав біднякам у провулках портового містечка. Звісно, частину залишив і собі, скарбів вистачило б на розкішне життя до самого кінця днів.

Повертаючись із чергового нічного тренування, він натрапив на сцену відчаю. Стара жінка, стоячи на колінах, благала міських стражників урятувати її доньку. Із невиразних уривків розмови, Яід зрозумів: три дні тому банда «Черепа» розграбувала селище за двадцять кілометрів від Лонгу.

— Зрозумій мене, жінко… — тихо мовив сивий сторожит — Ми вже нічого не вдіємо. Там майже нічого не лишилося… Мені прикро — тяжко видихнув чоловік.

— Ох Боженьку, що ж буде з моєю красунею… — крізь сльози простогнала стара.

Яід мовчки підійшов, став на одне коліно й обережно взяв її за руку.

— Я поверну вашу доньку, — сказав спокійно. — Але мені потрібна будь-яка її річ.

— Дякую тобі, синку… — прошепотіла жінка, витираючи сльози. — Ось її хустинка.

Він прийняв тканину й лише схилив голову в короткому мовчазному жесті.

— Зачекайте тут. Ви й не помітите, як за мить знову будете разом.

Повернувшись обличчям до міських воріт, Яід лише подумки викликав силу. Чорні, мов ніч обладунки огорнули його тіло, і наступної секунди він розчинився в повітрі, лишивши після себе тільки холодний подих туману.

Сторожит жахнувшись, мимоволі відсахнувся назад, а бабця, ледве не втративши свідомість, гепнулася на сідниці з широко розкритим ротом.

Яід Джеррі з’явився неподалік табору бандитів. Кілька хвилин спостереження дали достатньо інформації: злодії полонили не лише Келі Берз. У клітках сиділи ще двоє чоловіків — десь від тридцяти до сорока років, і маленька дитина.

Сорок три бойові одиниці. Табір укріплений дерев’яним частоколом. Три сторожові вежі з лучниками. У центрі височіло величезне дерево, на якому споруджено будинок — певно, лігво ватажка, де той, найімовірніше, зараз пиячить.

Та погляд, схований за маскою, раптом завмер. Одна з полонянок…

— Беззі… — озвалося десь у глибині думок.

Ні, це не вона, його кохана мертва, але збіг різав боляче, мов свіжий поріз. Яід повільно вдихнув.

— Поїхали… — тихо, майже люто прошепотів він.

Сидячи на гілці, чаклун стрибнув униз. Не долетівши до землі з метр, його тіло розсипалося на чорний туман. За мить він постав посеред табору і смолянистий магічний меч без гарди та навершя миттєво прошив серце найближчого розбійника.

— Сьогодні історія не повториться, — прошипів Джеррі на вухо помираючому.

Бандити Черепа на мить поблідли від такої заяви несподіваного гостя, але швидко оговталися й чкурнули у бій із люттю загнаних звірів.

Праворуч і ліворуч майнули чотири постаті. Яід спокійно виставив руки вперед — з долонь вирвалися два загострені магічні стержні. Вони прошили нападників наскрізь, і ті без звуку, але зі скривленим обличчям повалилися на землю.

Попереду здіймалася сторожова вежа. Підбігши впритул, чаклун створив у руках важку дворучну сокиру й одним нищівним ударом розтрощив опору. Башта з тріском завалилася разом із трьома лучниками, проламавши частину дерев’яної стіни.

Крізь отвори маски Яід помітив трьох головорізів, що попри страх, бігли назустріч. На його губах промайнула холодна посмішка, маг зітхнув і зник.

— Куди воно щезло?! — розгублено прошепотів один із нападників.

У наступну мить Яід постав просто перед ним.

— Я тут.

Одноручна сокира описала коротку дугу — тіло розбійника розійшлося навпіл. Боковим ударом ноги чаклун відкинув другого. Хотів добити, але з вежі свиснули стріли. Яід коротко вдарив бандита в обличчя, знепритомнівши його, і водночас перетворив сокиру на ромбоподібний щит. Та це було ще не все, позаду вже наступали четверо озброєних головорізів.

— Гм… А що, якщо створити собі союзника? — тихо пробурмотів Яід, прикриваючись щитом.

Яід простягнув ліву руку вперед. Із долоні повільно виповз чорний туман.

— Думаю, вистачить… — тихо пробурмотів маг.

Мить, і думки закрутилися, перебираючи форми… Він обрав найжахливішу. Згусток туману розширився, спотворився, з нього постав одноокий тіньовий гігант. Замість лівої руки — важкий молот, замість правої — двобічний загострений клинок. Його силует тремтів, ніби складений із густої нічної мли.

Створіння рушило вперед. Молот трощив кістки й деревину, лезо розтинало тіла, мов гарячий ніж масло. Табір захлинувся в крику, пилюці й запаху крові. Земля здригалася під важкими кроками тіньового гіганта, а його однооке лице мерехтіло темним туманом.

Двадцять бандитів Черепа полягли під ударами страховиська: швидко, жорстоко, без шансу на спротив. Шестеро, покинувши зброю, зірвалися тікати до лісу. Паніка з’їдала їх швидше, ніж страх смерті. Двоє таки зникли між деревами. Решта залишилися лежати — хтось мертвий, хтось помираючий, але всі однаково безсилі перед темрявою, що прийшла по їхні душі, що заблукали.